Легко ли инвалиду устроиться на работу в Новосибирске

 Екатерина Дударева

Каждый день для Евгения начинается с маленькой победы над собой. Физические упражнения помогли ему встать на ноги - буквально. Что делать, чтобы окрепнуть профессионально, молодой человек не знает. На работу будущего мастера по сборке оптики не берут.

Евгений Наумец, житель Новосибирска: "Я просто хочу жить, учиться, чтобы было всё стабильно, нормально. Семью потом создать. Всё как у обычных людей. Я сверхъестественных целей не ставлю".

Работа позволяет чувствовать себя независимым и в то же время нужным людям, говорят в обществе слепых. Значение труда здесь оценили ещё полвека назад, когда открыли несколько производственных цехов для инвалидов по зрению.



Галина Рухлядева, председатель региональной организации Всероссийского общества слепых: "Мы можем много говорить о реабилитации, о том, что мы можем обеспечить компьютерами, другими средствами, опорными тростями и так далее. Но если человек получит эти средства реабилитации и вернётся в свои 4 стены, то смысла в этой реабилитации нет. Высшей формой реабилитации является трудоустройство инвалида".

Сегодня в Новосибирской области проживает примерно 70 тысяч трудоспособных инвалидов. Из них официальное место работы есть лишь у каждого 10-го. Это один из лучших показателей в целом по стране.

Давать работу инвалидам в обязательном порядке должны не все предприятия, а только средний и крупный бизнес. Раньше компании часто хитрили - людям с ограниченным физическими возможностями предлагали только невостребованные или низкооплачиваемые рабочие места. Теперь этим вопросом занимается служба занятости.

Ольга Лаврова, заместитель начальника управления занятости населения Новосибирской области: "Работодатель заявляет вакансии в центр занятости населения, инвалид получает направление, и если он получает направление на работу директором, и у этого предприятия есть квота, то всё, это место считается заквотировано для трудоустройства инвалида".

Евгения ждут в центре занятости летом - после окончания лицея. Если нужно, он сможет пройти программу переподготовки и освоить новую профессию. Кстати, предприятия, которые берут на работу инвалидов, могут рассчитывать на выделение денег из областного бюджета на оборудование специального рабочего места. Чтобы человек с ограниченными возможностями мог работать с максимально отдачей.

Джерело: ГТРК Новосибирск

Луцьк очима незрячих

Питання доступності сучасних міст піднімається та обговорюється доволі часто як на національному, так і на місцевому рівні, особливо за ініціативи громадських організацій. Аналіз національного законодавства та ратифікованих Україною міжнародних документів, обласних та місцевих програм, спрямованих на осіб з інвалідністю, показує, що питання поліпшення доступності є одним із головних та пріоритетних завдань держави. На жаль, особливо на місцевому рівні, покращення доступності зазвичай асоціюється з будівництвом нових пандусів, що теж звичайно має бути, але кількість не завжди відповідає якості. «Що можна зробити для поліпшення орієнтування містом для незрячих?» – відповідь чиновника на таке питання швидше за все буде зводитись до наступних рекомендацій: встановлення додаткових звукових світлофорів, надати незрячій людині супровід або обслужити вдома. Інші можливості, особливо нові технології, зазвичай не враховуються і не впроваджуються.

На сьогоднішній день ситуація складається наступна: з одного боку звіти влади, що місто для незрячих в цілому є доступним, хоча певні недоліки залишаються, але обов’язково найближчим часом вирішаться; а з іншого – твердження громадських організацій інвалідів, що Луцьк є абсолютно непристосованим для незрячої людини. Обидва твердження мають право на існування, хоча найкращим експертом з цих питань є безпосередньо незряча людина, яка кожного дня, відчуваючи на собі всі негативні та позитивні моменти орієнтування містом, може спростувати або підтвердити кожне з тверджень.

Чи є ця людина почутою?

В межах проекту «Зробимо Луцьк доступним було проведено опитування серед незрячих мешканців нашого міста, в якому респонденти відповідали на наступні запитання: чи ходите ви самостійно містом та які перешкоди ускладнюють орієнтування містом; вкажіть установи, які Ви відвідуєте найчастіше та маршрути місцевого транспорту, котрими користуєтесь.

В опитуванні взяли участь 29 осіб інвалідів зору першої та другої групи, серед яких тільки 16 можуть самостійно орієнтуватись містом, 3 осіб виходять до міста тільки за певних умов: знайома місцевість або є нагальна потреба, і 10 осіб самостійно по місту не ходять.

Серед найбільших перешкод для пересування незрячих, 23 особи назвали проблеми, які можна віднести до міської інфраструктури та мінімізувати які потрібно не лише для незрячих: не прибрані взимку вулиці і не посипані піском тротуари; вибоїни, відкриті люки, клумби, стовпи, рекламні щити, не рівно викладена плитка та припарковані машини на тротуарах; не обгороджені ремонтні та дорожні роботи; не підстрижений живопліт та не підрізані гілки дерев; погане освітлення у вечірній час; бездомні тварини; металеві штирі для заборони руху транспорту; низько розташовані дорожні знаки. Крім того, вказувались й ті перешкоди, які характерні для орієнтування незрячих: відсутність маркування у контрастний колір та рельєфне покриття бордюрів біля переходів; відсутність орієнтирів та направляючих на тротуарах у місцях де компактно проживають або працюють незрячі.

14 осіб зазначили проблеми на транспортній інфраструктурі: недостатня кількість звукових світлофорів; не оголошується номер маршруту та зупинки; Недотримання водіями та пішоходами правил дорожнього руху.

Тільки одна людина зазначила проблему архітектурної недоступності - відсутність звукових орієнтирів на адміністративних, соціальних, лікувальних, торгівельних установах та житлових будинках, що може свідчити не про відсутність проблеми як такої, а про необізнаність інвалідів зору з новими технічними можливостями.

Не дивлячись на значні перешкоди при орієнтуванні містом, є багато незрячих людей, які щоденно ризикуючи своїм життям та здоров'ям, виходять на вулиці нашого міста, бо треба працювати, щоб утримувати родину, ходити до магазинів, їздити в лікарню та соціальні установи, а окрім цього хочеться і нову виставу відвідати, побувати на концерті відомої групи, а може і просто погуляти з родиною у вихідний день парками міста, або поїхати до рідних і друзів в інший куточок області чи навіть країни. Більшість перепон, що зазначені в даному матеріалі стають нездоланними перешкодами, які змушують незрячу людину сидіти вдома і чекати на допомогу від інших. Хоча б часткове покращення питань доступності, може вирішити і проблему отримання освіти, працевлаштування, оскільки на сьогоднішній день неможливість самостійно орієнтуватись стає головною причиною відсутності якісної освіти та безробіття серед незрячих.

Можливо однією з найбільших проблем під час орієнтування є байдужість оточуючих, які часто не помічають поруч із собою «Інакшу» людину, або просто не знають як їй допомогти. Страх опинитись на одинці з своїми проблемами посеред натовпу – часто є нездоланним і не дозволяє незрячому зробити перший крок з дому. На це вказують троє респондентів. Неодноразовими є випадки, коли особа з вадами зору довгий час не може перейти дорогу, бо люди, що проходять поруч не допомагають. Не можна однозначно сказати, що оточуючі є такими байдужими, просто зазвичай вони мало знають про життя людей з вадами зору, оскільки не часто можуть їх побачити на вулицях Луцька. Причетними до цього можна вважати і громадські організації, які спрямовують свою діяльність на отримання благодійної допомоги для «безпомічних» інвалідів, а не на створення реальних можливостей для самореалізації.

Вартість для вирішення суто проблем незрячих, таких як звукові світлофори, аудіо маячки, аудіо інформатори на транспорті, маркування бордюрів в контрастний колір не потребує значних капіталовкладень і силами обласного центру може бути вирішена за декілька років. Крім цього такі проблеми, як погане освітлення у вечірній час, неприбрані тротуари і дороги в зимовий період, не підрізані гілки дерев та кущів, відкриті люки, вибоїни та інше, є проблемою і для інших мешканців міста. Вирішення цих питань не потребує додаткових рекомендацій громадськості, оскільки має бути нормою будь-якого цивілізованого міста.

Серед установ, які найчастіше відвідують незрячі є: Луцька міська рада, Департамент соціальної політики, Волинська обласна державна адміністрація, лікарні та поліклініки, навчальні заклади, де навчаються та працюють особи з вадами зору, торгівельні заклади в різних частинах міста, відділення банків, релігійні установи, громадські організації, зазначались і заклади культури: Драматичний театр, стадіон «Авангард», кінотеатр «Промінь», міський палац культури.

Щодо додаткових рекомендацій, респонденти із вадами зору вказали наступне: заборона руху автотранспорту по вул. ім. Лесі Українки; облаштувати перехід до Нового ринку в районі Луцького підшипникового заводу; обладнати звуковим світлофором перехід від зупинки «Нова лінія» до інфекційної лікарні по вул. Шевченка; Встановити звукові світлофори на перехресті вул. Відродження, вул. Чернишевського та вул. Рівненська; Краще освітлення та асфальтування біля дошкільного навчального закладу №21 (вул. Марко Вовчок); Біля школи №8 встановити на проїжджій частині лежачі поліцейські. Облаштувати перехід на перехресті – вул. Відродження, пр. Соборності, вул. Єршова, вул. Гордіюк.

На думку виконавців проекту «Зробимо Луцьк доступним» питання доступності одразу вирішити не можливо. В першу чергу потрібна злагоджена позиція громадських організацій інвалідів з вадами зору які мають можливість знайти альтернативні ресурси для забезпечення безперешкодного середовища, а також затвердження стандартів доступності на національному рівні. Окрім цього члени громадських організацій, які залучені до «Комітетів доступності», а також активісти громадянського суспільства мають постійно звертати увагу представників місцевого самоврядування на не виконання їхніми підрозділами та управліннями прийнятих рішень та законів України, а також на застосування нових технологій та можливостей в сфері доступності.

Для довідки

Проект «зробимо Луцьк доступним» виконується ВОО ВМГО інвалідів з вадами зору «Генерація успішної дії» за підтримки Антикризової гуманітарної програми Міжнародного фонду «Відродження», Виконавчого комітету Луцької міської ради через ВОГО «Фонд місцевого розвитку» в межах проекту «Підтримка громадських ініціатив з подолання кризи в м. Луцьку»

Исповедь матери

Так уж получилось, что в нашей семье единственный и долгожданный ребёнок - инвалид. И мне просто захотелось немного рассказать о том, что чувствуют, о чём мечтают и думают, чего боятся родители таких детей, люди, которых я знаю. Мы очень разные, но при всей нашей непохожести у нас много общего. Мы - родители детей, которые родились и развиваются с отклонениями в физической, умственной, психической сфере...

Возможно, вас это удивит, но многие из нас долго отказываются оформлять инвалидность ребёнку. Душа тому противится, так и кажется, что, пока не записано это страшное слово на бумаге, всё может быть хорошо и ребёнок вроде бы всё ещё такой же, как все... Вдруг оно всё как-нибудь да и рассосётся само?

Немало времени проходит до того момента, когда осознаётся, что, есть или нет у вас официальная бумага, не так и важно. Важно то, что причина, из-за которой эту бумажку выдают, есть и исчезнуть она не может. И надо как-то с этим жить... То, что, оказывается, и с этим можно не просто жить, но и быть счастливым, понимаешь позже.

Мы любим своих детей, сердимся на них за плохие поступки, помогаем им добиться успеха и радуемся их достижениям. Как все родители всех детей. И неважно, что эти достижения покажутся кому-то смешными и мелкими. Ну и подумаешь, сделал реёнок первый шаг... в шесть лет! Другой заговорил в восемь. А у этого первые «Почему?» и «Зачем?» наконец-то появились в девять.

Но если до этого первого шага, первого слова, первого своего собственного вопроса о мире - долгие годы работы, надежд, отчаяния, слова специалистов о бесперспективности ребёнка, как это всё оценивать тогда?! Да эти достижения можно сравнивать с мировыми рекордами в спорте! И те, кто тоже шёл со своими детьми к первому самостоятельному шагу, слову, к парте в школе долгие годы, понимают и в полной мере разделяют такую радость других.

Некоторые из наших деток никогда не смогут порадовать родителей такими успехами... К сожалению, встречаются такие заболевания, когда развитие ребёнка в какой-то момент очень сильно замедленно, или прекращается, или идёт вообще вспять. Они навсегда - очень маленькие дети, сколько бы ни было им лет и какого бы роста они ни были. Долгое время в обществе бытовало мнение, что такие дети абсолютно ничего не понимают и не воспринимают и им достаточно только ухода. Но их близкие и специалисты, работающие с ними, не согласятся с этим - таким детям отнюдь не безразличен мир, в котором они живут, и люди, их окружающие. И с ними вполне можно установить контакт, общаться и получать взаимную радость от этого! Они наивны, добры и бесхитростны - «вечные» дети. Может, затем они и приходят в наш жестокий и равнодушный мир, чтоб он стал немного добрей - кто знает...

Мечтаем же мы о самом разном.

Например, родители «вечных» детей, которые всегда будут малышами, очень мечтают о чём-то вроде детского сада для них. Чтобы дети имели возможность постоянно куда-то ходить, быть в группе, общаться, вместе играть, заниматься. Для них такой «взрослый» детский сад - прекрасное решение. К сожалению, ничего подобного в нашей жизни пока не существует. Ещё они бы очень хотели, чтобы хотя бы изредка делали детские представления для таких детишек в каком-нибудь небольшом зале...

Родители детей - инвалидов-колясочников - мечтают, чтобы появились удобные пандусы, подъёмники, оборудованные автобусы в нашем городе. Чтобы поездка с ребёнком в детский сад, школу, больницу или в гости к друзьям не превращалась для них в преодоление полосы препятствий или в несбыточную мечту...

Все мы одинаково мечтаем о том, чтобы стало больше знающих специалистов, умеющих обучать и развивать детей-инвалидов. Чтобы появились в нужном количестве соцработники и няни, которые могли бы помочь нашим семьям.

Мечтаем мы и о том, чтобы появилось больше возможностей для включения детей-инвалидов в обычную жизнь их обычных здоровых сверстников - совместное обучение, совместные летние школьные лагеря, различные кружки и секции.

Мечтаем, чтобы люди относились с пониманием к нашим детям, стали терпимей. Так обидно, когда с ребёнком-инвалидом не хотят играть дети, которым родители говорят: «Что ты с ним разговариваешь, не видишь, он больной какой-то!» К сожалению, это всё ещё нередко встречается. О том, что чувствуем при этом мы и наши дети, писать не хочу. Тот, кто понимает чужую боль, так не скажет и не поступит.

Наталья К.

Источник: komikz.ru

http://www.dislife.ru/

В 2011 році в Україні презентують журнал для незрячих дітей

«Журнал буде виходити щомісяця із вкладкою рельєфно-крапковим шрифтом (шрифтом Брайля) на базі всеукраїнських дитячих журналів «Ангелятко» та «Ангеляткова наука», – зазначив В. Вардзаль, заступник головного редактора всеукраїнських дитячих журналів «Ангелятко» та «Ангеляткова наука»

Передплатити нове видання можна вже з січня 2011 року в будь-якому поштовому відділенні України. Цей проект Країни Ангелят є соціальним і неприбутковим, покликаний адаптувати незрячих і слабозорих дітей до життя у нашому суспільстві, надати для їхнього всебічного розвитку не гірші можливості, ніж у повносправних дітей.

Над проектом впродовж року працювали дитячі психологи і методисти, педагоги закладів для незрячих дітей, експерти з рельєфно-крапкового шрифту, державні і недержавні організації, що мають справу зі сліпими та слабозорими.

ZAXID.NET

Друг Читача