Шукати в цьому блозі

четвер, 29 вересня 2011 р.

Signmark - Smells Like Victory

Signmark - Smells Like Victory from Filmfly on Vimeo.

Телеканали зобов’язали робити сурдопереклад новин

Народні депутати вирішили зобов’язати державні телеканали долучити до новин сурдоперекладачів. Відтепер люди з вадами слуху зможуть дізнаватися про всі офіційні повідомлення з телебачення.

Верховна Рада прийняла за основу законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (№8214), який подала група нардепів від «НУНС» і БЮТ.
Проектам пропонується зобов'язати державні телекомпанії провадити інформаційне телемовлення (у частині телевізійних новин) із сурдоперекладом, а також зобов'язати державні й комунальні телерадіоорганізації подавати в сурдоперекладі поширювані ними офіційні повідомлення органів державної влади й органів місцевого самоврядування та іншу обов'язкову інформацію.
Ініціатори зазначають, що законодавством переважної більшості країн Європи захищені права глухих громадян і тих, хто слабо чує, відповідно до Європейської хартії регіональних чи міноритарних мов. Крім цього Парламентська асамблея Ради Європи розробила рекомендації «Про захист жестових мов глухих у країнах — членах Ради Європи».
Таким чином, після запровадження змін держава не тільки гарантуватиме власним громадянам доступ до інформації, але й наблизитись до європейських стандартів.


Чи будуть в Україні всі теленовини з сурдоперекладом?

Віктор Уколов, 19 вересня 2011, 17:53

Згідно статистики, люди з повною або частковою втратою слуху складають від 4 до 10% мешканців Європи, про кількість глухих в Україні статистичних даних я не знайшов.

Жестова мова в Україні існує близько двох століть, тобто, відтоді, як з'явилися перші осередки, громади глухих. Водночас в Україні близько тисячі триста телеканалів – і у жодного в ліцензії не передбачена адаптація програм для глухих.

Глухих в Україні тотально не чують!

Законодавство переважної більшості держав Європи захищає права глухих і слабочуючих громадян відповідно до "Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов". Парламентська Асамблея Ради Європи розробила рекомендації 1598 (2003) про "Захист жестових мов глухих в країнах-членах Ради Європи". До прикладу: всі телеорганізації Франції ведуть інформаційне мовлення жестовою мовою.

В Україні до сьогодні проблема не була врегульована на законодавчому рівні і вирішувалась лише почасти завдяки деяким нормативним актам Держтелерадіо. Саме тому у вівторок Верховна Рада України розгляне наш законопроект N8214, який у разі прийняття зобов'яже всі телеканали державної форми власності організувати сурдопереклад своїх теленовин.

До останнього дня ніхто не сумнівався у прийнятті цього законопроекту. Але сьогодні з'ясувалося, що паралельно з нами у Кабінеті міністрів підготували свій законопроект. Всупереч міркуванням політичного розрахунку я маю визнати, що законопроект Кабміну є більш радикальним, ніж запропонований нами, адже зобов'язує організувати сурдопереклад новин телерадіокомпанії усіх форм власності, а не лише державні телеканали.

Проблема лише в тому, що проект кабміну не стоїть у порядку денному цієї сесії Верховної Ради. Тому, якщо більшість провалить прийняття нашого закону, глухі та слабочуючі змушені будуть чекати наступної сесії Верховної Ради.

Відтак у вівторок я пропоную більшості компроміс – схвалити наш законопроект у першому читанні, а в другому читанні розширити його дію на ТРК усіх форм власності.


Те чи погодиться більшість на такий крок, для глухих та слабочуючих стане сигналом, який виявить чи справді теперішня влада щиро турбується про їх інтереси. Зі свого боку, навіть у випадку навмисного провалу нашого законопроекту, я обіцяю підтримати законопроект Кабміну, бо головне не політична вигода, а результат.

середу, 28 вересня 2011 р.

"Умный принц" из Швеции




Еще лет 60 назад об этой болезни никто и не слышал. А сегодня уже поговаривают об эпидемии аутизма. За пос­ледние годы количество больных детей увеличилось в десять раз. Конечно, случаи бывают разные... Говорят, будто лошади могут помочь таким детям выздороветь. Вроде бы дельфины тоже могут лечить. А еще ходят слухи, что программеры в Майкрософте имеют к этой болезни самое прямое отношение. Но здесь как с отпечатками пальцев - нет одинаковых случаев. Каждый - особенный...
Руслану недавно исполнилось пятнадцать лет. Мама называет его «умный принц». Парень действительно похож на героя из сказки. У него светлые кудрявые волосы, высокий рост и голубые глаза. Вместе с мамой они живут в Швеции. А в Чернигове почти месяц гостили у бабушки с дедушкой.
Руслан был долгожданным ребенком. Мальчик родился в Стокгольме. На малыша с золотыми кудрями прохожие смотрели с умилением, как на маленького ангела. Когда ему исполнилось два года, мама узнала, что сын болен. У него - аутизм. Врачи в Швеции сильно не сентиментальничают, диагноз говорят без пощады. Сообщили, что ребенок заболел навсегда, никогда не сможет говорить, учиться. Он ничего не сможет делать сам.
Сначала Марина не поверила: в их роду больных не было: все высокие, здоровые, красивые. Муж - тоже симпатичный. Образование у него хорошее и работа престижная. Но в любой стране мира встречаются папы, которые предпочитают уходить из таких семей. И отец Руслана (швед по национальности) оставил жену наедине с бедой... Марине сначала хотелось просто удавиться. Потом она решила вместе с ребенком броситься с крыши. В Украине это сделать было бы легко. Но в Стокгольме все чердаки закрыты. Проплакала целый год. Не укладывалось в голове: ведь у нее - два высших образования. Друзья всегда называли ее «Маринка-праздник», потому что никто не умел так весело и радостно жить, как она. За что такое наказание? Откуда взялся этот дефектный ген, который перечеркнул будущее сына?
Сейчас Марина вспоминает об этом с грустной улыбкой. Но, если бы такое случилось с ней здесь, в Чернигове, то пережить было бы трудно. Ведь пока мы тут социализм «строили, строили», в Швеции его построили! И ведь, оказывается, именно эта страна самая приспособленная в мире для жизни инвалидов. Там Марине сразу же назначили курс реабилитации. С ней постоянно беседовали психологи. Молодой еще женщине надо было научиться жить со своим горем: то есть научиться жить заново. Конечно, никто бы не осудил, если бы она сдала безнадежно больного ребенка в интернат. Но и слышать об этом не хотела.
Марина знала, что никакие таблетки и уколы сыну не помогут, он будет жить, как растение. Знала, но не верила
Друзья всегда считали Марину сильным человеком. И в чем-то они были правы... Кстати сказать, больной сын оказался хорошей проверкой «на вшивость» для ее окружения. Некоторые «друзья» сразу же исчезли из ее жизни. Обиды на них не держит. Руслан научил прощать слабых. Это жизнь... И в ней есть люди, которые не хотят свой комфорт нарушать чужой бедой. Но сдаваться без боя не хотелось: она ведь дочь боевого офицера. Ее отец когда-то Берлин брал. И Марина взялась за книги: перечитала все, что смогла достать в Швеции об аутизме. Потом друзья из Питера стали передавать литературу. Но нигде не было четкого объяснения этой болезни. Сегодня Марина готова низко поклониться Швеции за то, что здесь она с сыном обрела вторую жизнь. Это удивительная страна, потому что в ней хорошо могут жить люди. Инвалиды - не исключение. Они тоже люди! В Стокгольме каждое утро за Русланом приезжает автобус, который отвозит его в специальную школу, где в классе не больше трех человек. У мальчика есть персональный ассистент. Он постоянно рядом.
А еще мама с сыном каждую неделю ходят в бассейн. Вместе плавают. Оказывается, это замечательная релаксация!
Шведы тоже очень любят желто-голубые цвета. Только живут почему-то лучше...
То, что по улицам Чернигова сложно ходить в модельной обуви, - это все ерунда! К этому можно привыкнуть. Но что происходит с некоторыми людьми, которые ездят в общественном транспорте - это понять было трудно. Марине вовсе не жалко денег, но удивляло совсем другое: «Мне приходилось постоянно платить в автобусе за проезд: и за себя, и за сына. Мы с Русланом дважды ездили отдыхать в Испанию. Нигде в мире такого нет! А в Швеции мы не платим даже за такси. За все доплачивает государство. В Швеции нет такой моды: воровать миллионами. Там к инвалидам относятся, как к обычным людям. А здесь мы ни разу за весь месяц нигде не увидели ни одного инвалида в коляске. Музеи, гостиницы, театры, магазины - везде в Швеции инвалиды спокойно себя чувствуют. А в Украине многие здоровые люди имеют такую зарплату, что я удивляюсь, как они могут кормить и одевать детей. Я просто не понимаю, как можно выжить, если в семье двое ребятишек-школьников? А если они, не дай Бог, заболеют? Я повторяю, что нигде в мире такого нет: человек работает, а живет очень бедно. Это как? А от постоянного безденежья и характер склочным становится».
«Кому нужны дети-калеки? И мне, и вам, чтобы душа не зачерствела»
«На рынке в Севастополе одна женщина обругала моего сына. Я привычно опустила глаза. А хотелось ей ответить примерно так: «Дорогая моя, что ты на него кричишь? Мой ребенок в жизни никогда чужого не возьмет. Никогда! Он даже не понимает, как это взять чужое бесплатно. А в душе у него добра столько, что если бы ты смогла заглянуть, то сама бы еще за честь почла угостить его своим яблоком, которое он просто захотел потрогать. И вовсе не потому, что я его избаловала. Я учу сына выносить мусор. И самое большое счастье, если он сумеет повторить за мной по слогам «Спа-си-бо». Ты, дорогая моя, проводила нас говорящим взглядом. И я спиной почувствовала твои слова: «Кому они нужны эти калеки?» А ведь я полгода к вам в Севастополь писала письма, чтобы привезти сюда сына. И в дельфинарии я таких мамочек увидела, которые у меня до сих пор перед глазами стоят: своих деточек-калек на руках везли. И к воде тоже на руках подносили. Они врачам не верят! Они в свою любовь верят! Вот вы, дорогая моя, попробовали бы, глядя в уставшие от слез глаза, сказать им: «Кому нужны, эти дети-калеки». А я понимаю так, что они нужны! Очень нужны! И мне, и вам, чтобы душа наша не зачерствела. Я своими слезами все обиды выплакала. Наверно, страдания очищают, если по-другому мы не понимаем... А мой Руслан меня счастливой жизни учит. Я раньше никогда не рисовала. А недавно в Стокгольме состоялась уже вторая выставка моих картин. И сборник стихов я издала. Они, мои стихи и картины, наверное, наивные... Но я их не рукой писала, а душой... Поэтому, может, несколько картин у нас на выставке и купили... А Руслан меня ни разу в жизни не обидел. Он иногда может подойти и нежно погладить меня по щеке. И вы, дорогая моя, меня не жалейте... Это звучит, наверное, нелепо. Но я не считаю себя несчастной и обездоленной. Душа одинаково болит: и в Швеции и в Украине. Но ведь нам же вдвоем с сыном хорошо. Я же его люблю. А он учит меня милосердию. У меня сейчас одна мечта: только бы хватило сил верить, что все будет хорошо».
***
Марина эту статью вряд ли когда-нибудь прочитает. Перед самым отъездом в Швецию с гордостью рассказала, что сын помог ей почистить картошку. А потом очень спокойно сам себя похвалил. Он без всякой подсказки сказал, чеканя каждый слог: «Мо-ло-дец! Ум-ный принц!»
Екатерина Чуранова
Источник: val.ua

Перепост з Dislife.ru

пʼятницю, 23 вересня 2011 р.

Красота вопреки

(с)Видео Первого Канала

Настя – дочь художника и внучка фотографа, любимая модель отца и дедушки. Германское агентство было в восторге от еe профессионализма. 3 года назад в жизни Насти было все – институт, работа, намечалась свадьба. Но потом произошла страшная авария. Девушке ампутировали ноги. 40 дней она была в коме. У нее было заражение крови и закрытая черепно-мозговая травма. Ей удалили селезeнку и желчный пузырь. Настя 8 месяцев провела в инвалидном кресле. После протезирования в Германии начались первые мучительные шаги. Ей до сих пор больно и тяжело ходить. Каждый день Насти начинается с тренировок. Она учиться ходить без костылей так, чтобы никто не догадался, что вместо ног у нее протезы. Руки девушки стали очень сильными, потому что она много плавает. Речь и память тоже пришлось восстанавливать. Сотни часов ушло на развивающие занятия и чтение. Почти всегда болела голова. Для развития моторики она постоянно чем-то занимала руки – делала сувениры, украшения, мыло ручной работы и авторские открытки. Сегодня Настя мечтает заменить протезы на такие, которые бы не отличались от настоящих ног. А ещe хочет заняться вокалом во дворце творчества рядом с домом. Но людей с ограниченными возможностями не принимают. Но Настя готова ждать и бороться.  

Джерело: AmpGirl

неділю, 18 вересня 2011 р.

Прогулянка Івано-Франківськом з людиною на інвалідному візку


 
Люди з обмеженими можливостями. Як їм на наших вулицях? Крім того, що вдома, напевно ж, непросто, ще треба доїхати до магазину, поліклініки, лікарні, вони теж хочуть відвідувати кінотеатри, кафе, інші заклади. От ми й вирішили перевірити – прогулятися Івано-Франківськом з людиною на інвалідному візку.

Маленька делегація
Віталій Палков – людина активна та життєрадісна, хоч уже 20 років прикутий до візка: у десятилітньому віці він потрапив у ДТП. Нині він постійно бере участь у різних змаганнях, привозить нагороди з крикету, регбі та слалому – їзди з перешкодами. Два роки тому навіть танцював у конкурсі на інвалідних візках. Віталій сміється, що Франківськ – добрий плацдарм для тренувань, бо тут суцільні перешкоди. І починаються вони вже на виході з будинку, де мешкає Віталій зі своєю нареченою Марією Гиштою. Пандуса до будинку немає. Молоді люди щодня долають з десять високих сходинок, аби піти на роботу чи зайти додому.
Косівчанка Марія Лазарович – теж на візку. І теж танцівниця. Вона щотижня приїздить до Івано-Франківська на танці та різні семінари. Крім того, мандрує по всій Україні. Сама. Автобусом.
Отже, збираємо маленьку делегацію та рушаємо на своєрідну прогулянку. Їдемо «пішки». Бо в маршрутку не вліземо. Хіба в тролейбус, тобто в ці нові – з низькою посадкою. На жаль, їх не так вже й багато.
«Часто доводиться викликати таксі, але хай би вони вже так гроші не здирали, – каже Віталій. – Завжди присилають вантажне авто, а деякі таксисти умудрялися візок зараховувати як додатковий багаж. Я ж сміюся, що це не вантаж, а мої ноги».
По дорозі розмовляємо. Досить весело та жваво. Віталій з Марійкою, незважаючи на свою біду, задоволені життям, єдине чого прагнуть – рівних умов.
«У Польщі, Німеччині такі люди легко пересуваються, – говорить Палков. – Цікаво, що зараз у нас готуються до Євро 2012. А з того всього люди приїдуть у європейську яму. Хоч би взяти наш вокзал. До речі, Івано-Франківськ чи не єдиний обласний центр, де на вокзалі відсутній туалет для інвалідів. У Львові, Тернополі, Вінниці, Дніпропетровську, Києві є, але не в нас. Пандус – окрема розмова. Той, що стоїть зараз – для відмазки. На нього важко виїхати, бо немає поручнів.
Інваліди збирали численні підписи, зверталися до влади, тому вокзал пообіцяли обладнати «правильним» пандусом під час ремонту до Євро 2012. Подивимось.
«Наприклад, у Косові я ходила до міського голови та вимагала, аби зробили косі заїзди на тротуар, – розказує про свій досвід спілкування з владою Марійка Лазарович. – Якраз дороги робили до лемківського фестивалю. І знаєте, що мені відповів мер? Сказав, що говорив про це робітникам, але чого вони того не зробили – не знає. Нормально?»



Гуляємо з перешкодами
Перешкод на вулицях вистачає. Найперше – тротуари: суцільні ями, геть розбиті та жодного заїзду. Тому чималих зусиль треба докладати і супроводжуючому. Дуже переживаєш, аби не перевернути візок. І довго так не погуляєш. Наступного дня я цілий день відчувала свої руки та спину. А їздити на візку самостійно – взагалі небезпечно.
Наприклад, біля зупинки «Трускавецька» (на Майзлях) не проїдеш – тротуару взагалі немає. Виїжджаємо просто на дорогу. Водій маршрутки пригальмував і хвилинку зачекав, поки наша делегація з’їхала з дороги. Далі перешкода – пандус на мості через залізницю. Тут вліпили все до купи: світлофор, сходи, пандус. Візок ледь-ледь вміщається. Пандус невисокий, але стрімкий, тому якби, не дай Боже, не втриматися – вилітаєш на дорогу. Але спільними зусиллями ми його таки здолали.
По дорозі Віталій з Марійкою розповідають, що щоразу запам’ятовують магазини та аптеки, де немає порогів. В інші дістатися – зась. Таких від моста до ратуші нарахували аж по одному: один продуктовий біля «Космосу» та аптека біля готелю «Надія». Решта численних аптек з високими сходами, без пандусів, без поручнів.
Заїжджаємо до кінотеатру. Така ж ситуація. Аби потрапити до середини з візком – лише через чорний хід. А от добратися до драмтеатру взагалі неможливо. Жодного пандуса. Неподалік Меморіальний сквер. На сходи кинули дві рейки – заїжджайте. Ледве вибираємось нагору.
Далі ми пройшлися до соцзабезу на вулиці Курбаса. Тут нещодавно поставили кнопку виклику, а пандус веде просто в двері, які не відкриваються. Цікаво, правда.



Нехай влада вишиває
Щодо ставлення людей, то, за словами інвалідів, на цю тему можна говорити дуже багато. Різні трапляються, такі, що проігнорують, втечуть, інші допоможуть, а є й такі, що осудять.
«Хоч би й через те, що ми хочемо бути як інші, здорові люди, – з сумом говорить Віталій. – Осуд­жують, що ми гарно одягаємось, шукаємо роботу. Нам приписали такий стереотип, що, мовляв, якщо ти інвалід, то сиди в чотирьох стінах. Людям легше нас жаліти. Коли ж ми намагаємось щось робити, боротися, тоді жалю нема. Тоді тебе ненавидять, бо ти можеш бути кращим».
Дивно було це чути. Хоча, гуляючи містом, зустрічала багато знайомих. Вони прекрасно мене бачили, але, зауважуючи, з якою я компанією, відвертали погляд. А найбільше обурила ось яка історія. Марійка та Віталік родом з одного села Галицького району, разом навчалися в університеті, разом живуть вже сім років. Вона красива, здорова, струнка дівчина, і багато людей засуджували її за те, що зустрічається з інвалідом. Коли вчилась у школі, то директор взагалі поставив ультиматум, мовляв, заради її ж добра – або кидає Віталія та закінчує школу із золотою медаллю, або ж нічого. Але дівчина нікого не послухала, добре закінчила школу. До речі, за місяць у них буде весілля.
«До нас ставляться, як до людей, яким треба допомогти суто з медичного боку, але не уявляють, що багато чого ми можемо й самі, – говорить Марія Лазарович. – Єдине, що нам потрібно – умови. А влада може запропонувати нам лише вишивання. І ставлять галочки. Але ж це смішно! У нас здорові руки, здорові голови. Ми можемо робити все. Ну, для прикладу, в ОДА чи міській раді вони чи не цілий день сидять у своїх кріслах, як і ми. Може, хай вони самі вишивають?!».



До теми
Світлана Лосюк, заступник начальника управління архітектури та містобудування:
«За законом, пандуси мають бути запроектовані у всіх будинках громадського призначення. У житлових будинках має бути принаймні доступ до ліфта.
Звичайно, Франківськ недостатньо пристосований для інвалідів. Пересування в місті дуже важке. Ще центральна частина в деякій мірі забезпечена скошеними бордюрами. А в інших районах – дуже багато роботи. Облаштувати пандус до аптек, які знаходяться в центрі міста, дуже складно, тому що не до кожної його зробиш, але з моральної точки зору будь-яка людина повинна мати вільний доступ. У новобудовах й до громадських закладів – це обов’язково. Проблема ще й у тому, що деякі пандуси не відповідають умовам – вони складні для пересування інвалідів. Щодо старих будинків, то їх складно облаштувати, тому що високі сходи. А робити псевдопандуси, то вже краще не робити нічого».
Олександра Заклинська, директор департаменту соціальної політики міськвиконкому:
«Облдержадміністрацією була затверджена програма «Безбар’єрне Прикарпаття 2008-2011». На її підставі розроблена програма «Безбар’єрний Івано-Франківськ». Ми щокварталу даємо інформацію про те, що зроблено і що треба. У програмі задіяні багато установ. За рахунок планових коштів управління освіти проводить бесіди, навчальні курси, індивідуальні консультації та різні заходи. Житлово-комунальне господарство цього року має у своєму кошторисі 150 тисяч гривень на пандуси. Відділ транспорту та зв’язку, що також задіяний у програмі, постійно поновлює розмітки і знаки по спеціальних місцях – парковках. У програму входить і безкоштовне встановлення телефонів таким людям. Щодо туалетів для інвалідів, то це питання піднімалося на нашому останньому комітеті по доступності – 5 вересня. Було дане доручення щодо облаштування туалетів для людей з обмеженими фізичними можливостями у центральній частині міста: в ратуші та стоматполіклініці на Незалежності. До кінця цього року такий туалет мав би бути й на вокзалі».
 

Безногий спортсмен завоевал серебряную медаль на ЧМ по легкой атлетике


Южноафриканский бегун Оскар Писториус завоевал серебряную медаль чемпионата мира по легкой атлетике, который проходит в южнокорейском городе Тэгу.
Сборная ЮАР заняла второе место в финале эстафеты 4x400 метров. Несмотря на то, что Писториус не принимал участия в финальном забеге, он все равно получит серебряную медаль мирового первенства, так как выступал в предварительных забегах.
Таким образом, Оскар Писториус стал первым параолимпийцем, завоевавшим медаль на чемпионате мера среди здоровых спортсменов.
Российский параолимпиец Алексей Ашапатов поздравил южноафриканского спортсмена, заявив, что он стал «первой ласточкой в большой легкой атлетике».
«Люди даже не задумываются, что в тренировочном процессе ему в два-три раза тяжелее приходится, чем обычным легкоатлетам. Никакие протезы не заменят здоровые ноги. Оскар - молодец, и я горжусь тем, что наш спортсмен-параолимпиец стал первой ласточкой в большой легкой атлетике», - приводит слова Ашапатова BBC.
Первое же место в забеге 4x400 метров заняла команда США, а третьими стали спортсмены из Ямайки, опередившие российских бегунов всего на 12 сотых секунды.
После семи дней соревнований российские легкоатлеты занимают третье место в общекомандном зачете, завоевав 5 золотых, 3 серебряных и 5 бронзовых наград. На первом месте идут американцы (9, 5, 2), а на втором — кенийцы (5,4,3).

Джерело: KM.Ru

суботу, 17 вересня 2011 р.

Писатель Рубен Гальего отказался от "Букера десятилетия"

Лауреат российской литературной премии "Букер" за 2003 год Рубен Давид Гонсалес Гальего попросил включить его в жюри "Русского Букера десятилетия". По словам писателя, это исключит возможность присуждения премии за 2000 годы его книге "Белое на черном".

Об этом Рубен сообщил сегодня в интервью радио "Свобода". Парализованный от рождения, он с полутора лет жил в детских домах. Историю своего детства Гальего описал в трогательном до слез автобиографическом романе "Белое на черном", которому в 2003 году был присужден "Русский Букер". 16 августа 2011 года он упал с инвалидной коляской на рельсы метро, провел в больнице больше месяца, уже выписался и утверждает, что сейчас с ним "все нормально".

Как отмечает "Полит.ру", писатель поблагодарил всех, кто собирал деньги на его лечение, но попросил: "Никаких премий не нужно: ни десятилетия, ни тысячелетия. Думаю, что если бы в письме не было просьбы о вручении Рубену чего-то, а просто было выражено пожелание Рубену долгих лет жизни или просто подписи за то, что Рубен хороший человек, я думаю, что подписей было бы не меньше. В этом случае конкретизация, а именно сбор подписей за какую-то премию, это немного наивно, но эмоционально понятно. Конечно, я категорически против этого".

Regions.ru сообщает, что инициатива включения 43-летнего Гальего в "Русский Букер десятилетия" принадлежала сетевым деятелям, которые, узнав о том, что писатель со своей инвалидной коляской упал на рельсы метро в Вашингтоне, попытались таким образом обеспечить ему материальную помощь: для благотворительных организаций помогать гражданину США, хотя и из России, было слишком сложно.

О сборе подписей (всего их набралось более 600) под письмом с просьбой о присуждении ему "Букера десятилетия" Гальего сказал, что "и сторонники, и противники идеи "Букер десятилетия — Рубену Гальего" теперь, когда мы все убедились, что Рубен жив, отнесутся к этой идее с пониманием, с иронией и с большим-большим запасом юмора".

Джерело: Правда.ру

Рубен Гальего в тяжелом состоянии находится в больнице Вашингтона

Парализованный писатель Рубен Гонсалес Гальего, автор книг о мире детских домов «Белое на черном» и «Я сижу на берегу», в тяжелом состоянии находится в больнице Вашингтона.

Как рассказала его жена Катерина Лев, 16 августа Рубен упал на рельсы вашингтонского метро. Он пытался сесть в последний вагон поезда, зацепился за подножку, но не удержался и упал на рельсы. Сверху на Рубена упала стокилограммовая коляска. Врачи обнаружили множественные закрытые переломы ног и лицевых костей, отколовшуюся часть кости черепа, провели операцию на головном мозге. «Рубен в сознании, он может разговаривать, но это все, что он может, — говорит Катерина. — Он не способен двигаться, над каждым словом ему пока приходится думать 30 секунд, но Рубен остался собой. Он очнулся после операции и спросил: «Где моя коляска? Пошли домой!»»

Рубен все еще в реанимации, он дышит через кислородную маску. Врачи следят, как операция отразится на головном мозге и не приведут ли травмы к обострению его врожденных заболеваний (из-за детского церебрального паралича Гальего парализован). Но писатель не жалуется, говорит Катерина Лев: «Он вообще не будет жаловаться, пока не начнет умирать. Мы вместе четыре с половиной года, и я уже знаю: когда любой другой человек полез бы на стену, Рубен просто говорит: «Больно»».

Теперь писателю предстоит долгая реабилитация в той же клинике в Washington Hospital Centre. «Нам пока не удалось понять, как можно открыть благотворительный счет для Рубена, получившего гражданство США, – пишет «Новая газета». – Как нам объяснили в фонде «Подари жизнь», большинство российских благотворительных организаций не могут помогать иностранцам, а собранные деньги будет сложно перевести за границу. Но понятно, что помочь должны именно мы, в России: здесь Рубен родился и много раз умирал в домах инвалидов. Он пишет по-русски, России он обязан своей трагедией (его матери заявили, что он мертв, и отправили в детский дом) и своей писательской славой. В конце концов, в России его любят».

Источник: «Новая газета»

На данный момент известны два счета Екатерины Гонсалес-Гальего, куда можно посылать деньги для Рубена.

Счет номер раз, Bank of America – более полезный для тех, кто вне России:

Bank of America
Wire Routing number : 026009593
SWISS Number BOFAUS3N
Номер счета: 009385942672
Catherine Gonzalez Gallego

Счет номер два – Western Union либо MoneyGram, простым денежным переводом на имя:
Catherine Gonzalez Gallego
Rockville, Maryland, USA.

Код, сумму и имя-фамилию отправителя сообщите сюда: rubengallego собака gmx.net

Счет номер три – в системе PayPal – можно найти по адресу catherine_lev собака hotmail.com

Джерело: Новости литературы

«Моё тело»


Летний номер журнала «Эрмитаж» посвящен теме «Тело». Рубрика «Работа тела» отдана Рубену Гальего — лауреату русского Букера, страдающему тяжелой формой церебрального паралича. Прошедший через советские специнтернаты, он писал: «Я — герой. Быть героем легко. Если у тебя нет рук или ног — ты герой или покойник».

У меня хорошее тело. Нормальное. Мне подходит. К чему рассуждать, колебаться? Другого тела у меня все равно нет и не будет. Приходится жить с этим. Оно меня устраивает, тело. Нет. На самом деле, я не шучу. Можно было бы пожаловаться, наверное, бывают тела и получше, но я не буду. Мое тело работает, грех жаловаться.

Я парализован. Ноги не ходят. Зачем человеку ноги? Иметь здоровые крепкие ноги очень удобно. Ноги много для чего в жизни нужны, но если отбросить все неважное и не совсем значимое, то получается, что ноги человеку нужны главным образом для того, чтобы приближаться к другим людям. Есть люди с ногами и без ног, одни не хотят приближаться к другим, другие используют ноги только затем, чтобы стать выше. Это жаль.

Мои руки работают очень и очень плохо. Кисти рук никуда не годятся, но локти и плечи помогают мне ползать. Умение ползать — одно из наиважнейших моих качеств. При помощи рук я самостоятельно могу переползти с коляски на кровать и из кровати в коляску. Это очень важное для меня умение. Моя инвалидная коляска приближает меня к людям. Еще я печатаю руками. Мои буквы приближают меня к людям гораздо ближе, чем колеса коляски. Джойстиком коляски и клавишами компьютера я преодолеваю расстояния между мной и внешним миром. Я касаюсь мира руками, стремлюсь к окружающему пространству, к солнцу и свету. Иногда руки используют для того, чтобы распихивать друг друга, отталкивая соперников от места перед кормушкой. Это жаль.

Я вижу и слышу. Ощущать внешний мир очень важно для меня. Я люблю жизнь. К сожалению, слишком часто люди стараются изо всех сил не слышать и не видеть правды. Это жаль.

В маленькой хрупкой коробочке моего черепа хранится зыбкое нечто. Это я. Это не совсем я, конечно. Ведь я без тела, я без зрения и слуха, я без моих рук и даже ног был бы уже не совсем я. Мне бы очень хотелось не остаться когда-нибудь изолированным от внешнего мира мозгом.

У меня маленькое сердце. Оно работает с перебоями, оно больное и слабое. Но моего маленького насоса внутри вполне хватает моему телу. Моего сердца на многое хватает, не только на меня лично.

У меня некрасивое тело. Я не стану хвастаться им на пляже. Но и прятать его под одеждой на пляже тоже не стану. Я уверен, что мое некрасивое тело оттолкнет только самых глупых и злых. Через пять минут разговора со мной любой нормальный человек забывает, что мое тело некрасиво.

Моё тело болит. Боль — это очень неудобно. Что поделаешь. Жизнь так устроена, за все надо платить. Если бы у меня было другое тело, это был бы уже не я. Болью и неудобствами моего тела я плачу за жизнь. Я живу как могу. Я не жалею.

Рубен Давид Гонсалес Гальего

Сходи