Люди з обмеженими можливостями. Як їм на наших вулицях? Крім
того, що вдома, напевно ж, непросто, ще треба доїхати до магазину,
поліклініки, лікарні, вони теж хочуть відвідувати кінотеатри, кафе, інші
заклади. От ми й вирішили перевірити – прогулятися Івано-Франківськом з
людиною на інвалідному візку.
Маленька делегація
Віталій Палков – людина активна та життєрадісна, хоч уже 20 років
прикутий до візка: у десятилітньому віці він потрапив у ДТП. Нині він
постійно бере участь у різних змаганнях, привозить нагороди з крикету,
регбі та слалому – їзди з перешкодами. Два роки тому навіть танцював у
конкурсі на інвалідних візках. Віталій сміється, що Франківськ – добрий
плацдарм для тренувань, бо тут суцільні перешкоди. І починаються вони
вже на виході з будинку, де мешкає Віталій зі своєю нареченою Марією
Гиштою. Пандуса до будинку немає. Молоді люди щодня долають з десять
високих сходинок, аби піти на роботу чи зайти додому.
Косівчанка Марія Лазарович – теж на візку. І теж танцівниця. Вона
щотижня приїздить до Івано-Франківська на танці та різні семінари. Крім
того, мандрує по всій Україні. Сама. Автобусом.
Отже, збираємо маленьку делегацію та рушаємо на своєрідну прогулянку.
Їдемо «пішки». Бо в маршрутку не вліземо. Хіба в тролейбус, тобто в ці
нові – з низькою посадкою. На жаль, їх не так вже й багато.
«Часто доводиться викликати таксі, але хай би вони вже так гроші не
здирали, – каже Віталій. – Завжди присилають вантажне авто, а деякі
таксисти умудрялися візок зараховувати як додатковий багаж. Я ж сміюся,
що це не вантаж, а мої ноги».
По дорозі розмовляємо. Досить весело та жваво. Віталій з Марійкою,
незважаючи на свою біду, задоволені життям, єдине чого прагнуть –
рівних умов.
«У Польщі, Німеччині такі люди легко пересуваються, – говорить
Палков. – Цікаво, що зараз у нас готуються до Євро 2012. А з того всього
люди приїдуть у європейську яму. Хоч би взяти наш вокзал. До речі,
Івано-Франківськ чи не єдиний обласний центр, де на вокзалі відсутній
туалет для інвалідів. У Львові, Тернополі, Вінниці, Дніпропетровську,
Києві є, але не в нас. Пандус – окрема розмова. Той, що стоїть зараз –
для відмазки. На нього важко виїхати, бо немає поручнів.
Інваліди збирали численні підписи, зверталися до влади, тому вокзал
пообіцяли обладнати «правильним» пандусом під час ремонту до Євро
2012. Подивимось.
«Наприклад, у Косові я ходила до міського голови та вимагала, аби
зробили косі заїзди на тротуар, – розказує про свій досвід спілкування з
владою Марійка Лазарович. – Якраз дороги робили до лемківського
фестивалю. І знаєте, що мені відповів мер? Сказав, що говорив про це
робітникам, але чого вони того не зробили – не знає. Нормально?»
Гуляємо з перешкодами
Перешкод на вулицях вистачає. Найперше – тротуари: суцільні ями, геть
розбиті та жодного заїзду. Тому чималих зусиль треба докладати і
супроводжуючому. Дуже переживаєш, аби не перевернути візок. І довго так
не погуляєш. Наступного дня я цілий день відчувала свої руки та спину. А
їздити на візку самостійно – взагалі небезпечно.
Наприклад, біля зупинки «Трускавецька» (на Майзлях) не проїдеш –
тротуару взагалі немає. Виїжджаємо просто на дорогу. Водій маршрутки
пригальмував і хвилинку зачекав, поки наша делегація з’їхала з дороги.
Далі перешкода – пандус на мості через залізницю. Тут вліпили все до
купи: світлофор, сходи, пандус. Візок ледь-ледь вміщається. Пандус
невисокий, але стрімкий, тому якби, не дай Боже, не втриматися –
вилітаєш на дорогу. Але спільними зусиллями ми його таки здолали.
По дорозі Віталій з Марійкою розповідають, що щоразу запам’ятовують
магазини та аптеки, де немає порогів. В інші дістатися – зась. Таких від
моста до ратуші нарахували аж по одному: один продуктовий біля
«Космосу» та аптека біля готелю «Надія». Решта численних аптек з
високими сходами, без пандусів, без поручнів.
Заїжджаємо до кінотеатру. Така ж ситуація. Аби потрапити до середини з
візком – лише через чорний хід. А от добратися до драмтеатру взагалі
неможливо. Жодного пандуса. Неподалік Меморіальний сквер. На сходи
кинули дві рейки – заїжджайте. Ледве вибираємось нагору.
Далі ми пройшлися до соцзабезу на вулиці Курбаса. Тут нещодавно
поставили кнопку виклику, а пандус веде просто в двері, які не
відкриваються. Цікаво, правда.
Нехай влада вишиває
Щодо ставлення людей, то, за словами інвалідів, на цю тему можна
говорити дуже багато. Різні трапляються, такі, що проігнорують, втечуть,
інші допоможуть, а є й такі, що осудять.
«Хоч би й через те, що ми хочемо бути як інші, здорові люди, – з
сумом говорить Віталій. – Осуджують, що ми гарно одягаємось, шукаємо
роботу. Нам приписали такий стереотип, що, мовляв, якщо ти інвалід, то
сиди в чотирьох стінах. Людям легше нас жаліти. Коли ж ми намагаємось
щось робити, боротися, тоді жалю нема. Тоді тебе ненавидять, бо ти можеш
бути кращим».
Дивно було це чути. Хоча, гуляючи містом, зустрічала багато знайомих.
Вони прекрасно мене бачили, але, зауважуючи, з якою я компанією,
відвертали погляд. А найбільше обурила ось яка історія. Марійка та
Віталік родом з одного села Галицького району, разом навчалися в
університеті, разом живуть вже сім років. Вона красива, здорова, струнка
дівчина, і багато людей засуджували її за те, що зустрічається з
інвалідом. Коли вчилась у школі, то директор взагалі поставив
ультиматум, мовляв, заради її ж добра – або кидає Віталія та закінчує
школу із золотою медаллю, або ж нічого. Але дівчина нікого не послухала,
добре закінчила школу. До речі, за місяць у них буде весілля.
«До нас ставляться, як до людей, яким треба допомогти суто з
медичного боку, але не уявляють, що багато чого ми можемо й самі, –
говорить Марія Лазарович. – Єдине, що нам потрібно – умови. А влада може
запропонувати нам лише вишивання. І ставлять галочки. Але ж це смішно! У
нас здорові руки, здорові голови. Ми можемо робити все. Ну, для
прикладу, в ОДА чи міській раді вони чи не цілий день сидять у своїх
кріслах, як і ми. Може, хай вони самі вишивають?!».
До теми
Світлана Лосюк, заступник начальника управління архітектури та містобудування:
«За законом, пандуси мають бути запроектовані у всіх будинках
громадського призначення. У житлових будинках має бути принаймні доступ
до ліфта.
Звичайно, Франківськ недостатньо пристосований для інвалідів.
Пересування в місті дуже важке. Ще центральна частина в деякій мірі
забезпечена скошеними бордюрами. А в інших районах – дуже багато роботи.
Облаштувати пандус до аптек, які знаходяться в центрі міста, дуже
складно, тому що не до кожної його зробиш, але з моральної точки зору
будь-яка людина повинна мати вільний доступ. У новобудовах й до
громадських закладів – це обов’язково. Проблема ще й у тому, що деякі
пандуси не відповідають умовам – вони складні для пересування інвалідів.
Щодо старих будинків, то їх складно облаштувати, тому що високі сходи. А
робити псевдопандуси, то вже краще не робити нічого».
Олександра Заклинська, директор департаменту соціальної політики міськвиконкому:
«Облдержадміністрацією була затверджена програма «Безбар’єрне
Прикарпаття 2008-2011». На її підставі розроблена програма «Безбар’єрний
Івано-Франківськ». Ми щокварталу даємо інформацію про те, що зроблено і
що треба. У програмі задіяні багато установ. За рахунок планових коштів
управління освіти проводить бесіди, навчальні курси, індивідуальні
консультації та різні заходи. Житлово-комунальне господарство цього року
має у своєму кошторисі 150 тисяч гривень на пандуси. Відділ транспорту
та зв’язку, що також задіяний у програмі, постійно поновлює розмітки і
знаки по спеціальних місцях – парковках. У програму входить і
безкоштовне встановлення телефонів таким людям. Щодо туалетів для
інвалідів, то це питання піднімалося на нашому останньому комітеті по
доступності – 5 вересня. Було дане доручення щодо облаштування туалетів
для людей з обмеженими фізичними можливостями у центральній частині
міста: в ратуші та стоматполіклініці на Незалежності. До кінця цього
року такий туалет мав би бути й на вокзалі».
