Шукати в цьому блозі

Показ дописів із міткою бар`єрний простір. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою бар`єрний простір. Показати всі дописи

четвер, 31 січня 2013 р.

Недоступный город

Джерело: Илья Варламов Джерело: ZyaltLivejournal





Фотография: © Андрей Свитайло

Сегодня в очередной раз состоялась прогулка на инвалидных колясках, которую организовывает журнал Большой Город. До этого я обычно снимал такие акции, сегодня же меня пригласили принять в ней участие.

Конечно, я не испытывал никаких иллюзий относительно наличия даже в центре Москвы безбарьерной среды. Отношение к инвалидам у нашего государства очень простое - "нет инвалидов - нет проблемы". Поэтому 9 из 10 людей с ограниченными возможностями не могут даже самостоятельно выйти из дома. Для таких людей не доступен общественный транспорт, они не могут самостоятельно сходить на почту или в банк, им недоступны театры, библиотеки и кафе. Они не могут вести полноценную жизнь в нашем городе.



01. Когда садишься в инвалидную коляску смотришь на город совершенно другими глазами. Оказывается, на коляске физически очень сложно передвигаться. Малейшая неровность на асфальте или плитке становится зачастую непреодолимым препятствием. Начинаешь просчитывать свой маршрут, чтобы избегать по пути подземные переходы, бордюры и крутые подъемы.


Самое сложное на коляске перейти дорогу. Вы знаете, что даже в центре Москвы это сделать невозможно. Лифтом для колясок оборудован только один переход на Маяковке. Оба лифта там сломаны. Еду по Тверской и спрашиваю у полицейских:

- Скажите, а где мне перейти дорогу? - Люди в форме смотрят на меня как на идиота, долго думают, потом пожимают плечами…
- Вы дальше езжайте, возможно там будет переход с лифтом - советуют мне они
- А может вы поможете и спустите меня в обычный переход?
- Мы не можем покидать пост
- А как же мне быть? Мне надо на другую сторону
- Мы не знаем, найдите сотрудника ГИБДД, - в голосе уже чувствуется раздражение, - и вообще, почему вы один едете? У вас же должны быть какие-то службы или люди, кто вас сопровождает?

Вот так.


02.


03. Решить вопрос инвалидов в нашей стране очень просто. Для этого не надо много денег. Для этого надо просто политическое решение. Когда власти города решают очистить от ларьков площади около станций метро или убрать всю рекламу в городе, все получается. Когда надо обязать все заведения украшать свои витрины плакатами к очередному юбилею Войны или дню города - все получается. Осталось решить сделать город удобным для инвалидов. Уверен здесь тоже все получится.


04.


05. Чтобы мы перешли дорогу полиция перекрыла Тверскую. Конечно, если бы человек на коляске был один, его бы послали куда подальше.


06.


Я много общался с людьми с ограниченными возможностями. Эти люди хотят иметь равные возможности и вести полноценную жить . Им не нужна жалость или помощь, им нужна возможность быть самостоятельными. В наших силах сделать так, чтобы такая возможность у них появилась.

Ссылка по теме: Центр для молодых инвалидов «Россия»

Все фото в посте: © Андрей Свитайло.

середа, 28 березня 2012 р.

В Донецке принять инвалидов на Евро-2012 готова только "Донбасс Арена" [ФОТО]


 
В аэропорту нет специального лифта, а на улицах -направляющих и предупреждающих рельефно-тактильных табличек.





 
Губернатор Андрей Шишацкий и мэр Александр Лукьянченко пообещали создать все условия для фанатов. Фото: Ю. Рымарук


  Губернатор Андрей Шишацкий и мэр Александр Лукьянченко пообещали создать все условия для фанатов. Фото: Ю. Рымарук




29 марта специальная комиссия проверила готовность Донецка принять на Евро-2012 фанатов на колясках. В преддверии футбольного чемпионата комитет УЕФА проводит проект "Евро-2012: уважаем интеграцию — футбол без границ", в рамках которого волонтеры и эксперты в городах, принимающих Евро, оценивают доступность общественных мест для инвалидов.

В Донецке волонтеры уже работают вовсю, а вчерашнюю ревизию провел глава Национальной Ассамблеи инвалидов Украины президент Национального Паралимпийского комитета Украины Валерий Сушкевич. Он сам инвалид первой группы, перемещается в инвалидной коляске, поэтому чего не хватает в городе, Валерий Сушкевич проверил на личном опыте, а после передал отчет мэру и губернатору.

- К стадиону претензий нет. А вот в аэропорту нет специального лифта для инвалидов, но меня уверили, что его уже закупили и вот-вот установят. На железнодорожном вокзале доступен только первый путь. В общественном транспорте Донецка, который имеет приспособления для перевозки колясочников, не опускают трапы, — рассказал Валерий Сушкевич о своих впечатлениях.

По его словам, на всех объектах, которые будут принимать туристов, существует проблема с сервисными службами, например, для слабовидящих людей нет направляющих и предупреждающих рельефно-тактильных табличек.

       
   
Фото: Ю. Рымарук
 
    Сушкевич лично проверил готовность Донецка  
       
Кроме того, на вокзале и в аэропорту нет специально обученного персонала, который бы работал с инвалидами. Еще эксперт обратил внимание властей на мелкие объекты.
- Необходимо, чтобы рядом с гостиницами, стадионом было 3-4 кафе, аптеки и магазины, которые могли бы принять и обслужить инвалидов, — отметил Сушкевич.

Выслушав замечания, губернатор Андрей Шишацкий пообещал взять на контроль аэропорт и вокзал, а мэр Александр Лукьянченко проведет разъяснительную работу среди работников транспорта.

- В Донецке есть 150 единиц транспорта, доступного для инвалидов, и еще 40 машин закупим. Главный вопрос: изменить отношение общества и персонала, чтобы все это выполнялось, — сказал мэр. Он отметил, что в Донецке уже есть 8 гостиниц с номерами, которые готовы принять инвалидов.

Побывав на "Донбасс Арене", Валерий Сушкевич осмотрел места на трибуне, предназначенные для зрителей с ограниченными возможностями, проверил, установлен ли за спинами болельщиков щит, защищающий от сквозняка. А также оценил вместимость лифтов и проверил, насколько соответствуют евротребованиям туалеты.

Анастасия Мельник, по материалам Сегодня.

пʼятниця, 3 лютого 2012 р.

Дев'ять кругів пекла, або поїздка інваліда у метро




Фото Кievpress.net

Попри постійні звіти і заяви про те, що київський метрополітен став доступним людям з обмеженими фізичними можливостями, однак насправді поїздка колясочника в метро скоріше нагадує знущання.

Про це пише Кievpress, кореспонденти якого проїхалися з дівчиною-інвалідом зі Святошинського до Голосіївського району.

"За чотири години подорожі з перешкодами ми були облаяні співробітниками метрополітену, зупинені міліцією й навіть забруднилися кров'ю юного добровольця", відзначає видання.
Дівчина Юля, яка живе на вулиці Котельникова у Святошинському районі, згодилася проїхатися до нововідкритих станцій, які позиціонують як надзвичайно зручні для людей з обмеженими можливостями.

Проблеми виникли з самого початку шляху, відзначає видання.

"Те, що звичайна людина не зауважує, для колясочника серйозна проблема: усілякі вибоїни на дорогах, сходи, бордюри. Узимку ж до цього списку додається ще й нерозчищений асфальт. Кількість перешкод від будинку до автобусної зупинки Юля знає точно – їх 11. І, як дівчина не намагалася, далеко не все вона змогла подолати самостійно", пишуть кореспонденти.
Діставшись до зупинки, Юля стала чекати тролейбус із низьким рівнем підлоги. У той час як маршрутки проїжджали одна за одною, тролейбуса довелося чекати на морозі більше 15 хв.
Однак справжні проблеми почали на станції метро "Святошин". Три прольоти по 13 сходів кожен будь-яка здорова дівчина 28 років пробіжить за мить, а от колясочник сам не проїде  тут ніколи.

Юлі допоміг доброволець, який згодився спустити дівчину. На сходах є з’їзд для колясочників, над яким красується значок інваліда, але навіть це не допомогло хлопцеві – на  третьому прольоті він попросив про допомогу.

"Віддихавшись, знімальна група, рушила до турнікетів, однак отут уже на бар'єрність наткнулася не Юля, а ми: незважаючи на відправлений заздалегідь запит керівництву Київського метрополітену, незважаючи на особистий дзвінок начальникові прес-служби, у метро категорично відмовилися пропустити камери. Для цього навіть було викликано наряд транспортної міліції, співробітники якої без особливої церемонності попросили оператора покинути приміщення до одержання письмового дозволу начальника", пишуть "експериментатори".

Тож перш ніж рушити далі, кореспонденти відправилися на станцію "Політехнічний інститут", де знаходиться офіс адміністрації київського метрополітену, щоб почути, що керівництва на місці немає, а на прийом можна записатися на 13 лютого. Подорож довелося продовжити без оператора.

На станції "Політехнічний інститут" троє працівників метро досить спритно спустили Юлю по ескалатору, відрахувавши 10 щаблів після останнього пасажира й 10 щаблів за коляскою. Унизу дівчину посадили у вагон, запитавши до якої станції вона їде, і на "Хрещатику", де нам потрібно було робити пересадку, точно напроти дверей потрібного вагона, Юлю вже зустрічала працівник цієї станції.

Однак проблема полягала в тому, що працівниця була одна, а з колясочником потрібно було подолати східчастий перехід на "Майдан Незалежності".
Коли після кількох відмов  нарешті знайшлися добровольці підняти дівчину по сходах, то один з них поранив руку об коляску, оскільки не знав, як проводитися з такою технікою.
Врешті Юля рушила метро "Деміївська", де колясочнику для того, щоб добратися до виходу, потрібно пройти два етапи: ліфт і підйомник.

"Ліфт для інвалідів на цій станції працює бездоганно. Тут їх навіть два – звичайний і голосовий для сліпих, зі спеціальними тисненням на кнопках, який покроково інструктує пасажира про необхідні дії. З підйомником же розібратися було набагато складніше", відзначає видання.
Процедура передбачає, що інвалід простим натисканням на кнопку викликає співробітника метрополітену, який з'являється протягом декількох хвилин і, немов поромник переправляє його на інший кінець спуска із трьох десятків щаблів, які для безпомічного колясочника є непрохідною перешкодою. Однак, велика червона кнопка чомусь на натискання не реагувала.
За словами продавщиці, що торгує в переході, кнопка тут не працює. А щоб викликати працівника метро, треба натиснути кнопку нагорі (саме нагору дівчина і хотіла піднятися).
Врешті Юля знайшла переговорний пристрій, однак голос,я кий відповів, вимагав припинити балуватися і залити кнопку в спокої.

Після третьої спроби контакт нарешті був налагоджений, і в переході з вибаченнями з'явилася співробітник метрополітену, що досить швидко підняла Юлю наверх, в потім ще спустила її вниз, бо подорож колясочника метрополітеном продовжувалася.
 На "Васильківській" Юлю вже привітно зустріли дві жінки і підняли дівчину на ліфті, привітно посміхнувшись на прощання.

Однак з проблемами дівчина зустрілася, коли треба було спуститися. Працівниці метро, схоже, не знали, як працює автоматичний підйомник. Перепробувавши всі можливі комбінації кнопок, працівниці метро лише викликали гнів торговців з переходу.

"Щоб уникнути, конфлікту, ми вирішили припинити подорож і відправити Юлю додому на машині. На жаль, але цей спосіб пересування для інваліда-колясочника залишається найбільш надійним", - підсумували кореспонденти.

За матеріалами Кievpress.net

пʼятниця, 23 грудня 2011 р.

Луцьк очима незрячих

Питання доступності сучасних міст піднімається та обговорюється доволі часто як на національному, так і на місцевому рівні, особливо за ініціативи громадських організацій. Аналіз національного законодавства та ратифікованих Україною міжнародних документів, обласних та місцевих програм, спрямованих на осіб з інвалідністю, показує, що питання поліпшення доступності є одним із головних та пріоритетних завдань держави. На жаль, особливо на місцевому рівні, покращення доступності зазвичай асоціюється з будівництвом нових пандусів, що теж звичайно має бути, але кількість не завжди відповідає якості. «Що можна зробити для поліпшення орієнтування містом для незрячих?» – відповідь чиновника на таке питання швидше за все буде зводитись до наступних рекомендацій: встановлення додаткових звукових світлофорів, надати незрячій людині супровід або обслужити вдома. Інші можливості, особливо нові технології, зазвичай не враховуються і не впроваджуються.

На сьогоднішній день ситуація складається наступна: з одного боку звіти влади, що місто для незрячих в цілому є доступним, хоча певні недоліки залишаються, але обов’язково найближчим часом вирішаться; а з іншого – твердження громадських організацій інвалідів, що Луцьк є абсолютно непристосованим для незрячої людини. Обидва твердження мають право на існування, хоча найкращим експертом з цих питань є безпосередньо незряча людина, яка кожного дня, відчуваючи на собі всі негативні та позитивні моменти орієнтування містом, може спростувати або підтвердити кожне з тверджень.

Чи є ця людина почутою?

В межах проекту «Зробимо Луцьк доступним було проведено опитування серед незрячих мешканців нашого міста, в якому респонденти відповідали на наступні запитання: чи ходите ви самостійно містом та які перешкоди ускладнюють орієнтування містом; вкажіть установи, які Ви відвідуєте найчастіше та маршрути місцевого транспорту, котрими користуєтесь.
В опитуванні взяли участь 29 осіб інвалідів зору першої та другої групи, серед яких тільки 16 можуть самостійно орієнтуватись містом, 3 осіб виходять до міста тільки за певних умов: знайома місцевість або є нагальна потреба, і 10 осіб самостійно по місту не ходять.

Серед найбільших перешкод для пересування незрячих, 23 особи назвали проблеми, які можна віднести до міської інфраструктури та мінімізувати які потрібно не лише для незрячих: не прибрані взимку вулиці і не посипані піском тротуари; вибоїни, відкриті люки, клумби, стовпи, рекламні щити, не рівно викладена плитка та припарковані машини на тротуарах; не обгороджені ремонтні та дорожні роботи; не підстрижений живопліт та не підрізані гілки дерев; погане освітлення у вечірній час; бездомні тварини; металеві штирі для заборони руху транспорту; низько розташовані дорожні знаки. Крім того, вказувались й ті перешкоди, які характерні для орієнтування незрячих: відсутність маркування у контрастний колір та рельєфне покриття бордюрів біля переходів; відсутність орієнтирів та направляючих на тротуарах у місцях де компактно проживають або працюють незрячі.

14 осіб зазначили проблеми на транспортній інфраструктурі: недостатня кількість звукових світлофорів; не оголошується номер маршруту та зупинки; Недотримання водіями та пішоходами правил дорожнього руху.

Тільки одна людина зазначила проблему архітектурної недоступності - відсутність звукових орієнтирів на адміністративних, соціальних, лікувальних, торгівельних установах та житлових будинках, що може свідчити не про відсутність проблеми як такої, а про необізнаність інвалідів зору з новими технічними можливостями.

Не дивлячись на значні перешкоди при орієнтуванні містом, є багато незрячих людей, які щоденно ризикуючи своїм життям та здоров'ям, виходять на вулиці нашого міста, бо треба працювати, щоб утримувати родину, ходити до магазинів, їздити в лікарню та соціальні установи, а окрім цього хочеться і нову виставу відвідати, побувати на концерті відомої групи, а може і просто погуляти з родиною у вихідний день парками міста, або поїхати до рідних і друзів в інший куточок області чи навіть країни. Більшість перепон, що зазначені в даному матеріалі стають нездоланними перешкодами, які змушують незрячу людину сидіти вдома і чекати на допомогу від інших. Хоча б часткове покращення питань доступності, може вирішити і проблему отримання освіти, працевлаштування, оскільки на сьогоднішній день неможливість самостійно орієнтуватись стає головною причиною відсутності якісної освіти та безробіття серед незрячих.

Можливо однією з найбільших проблем під час орієнтування є байдужість оточуючих, які часто не помічають поруч із собою «Інакшу» людину, або просто не знають як їй допомогти. Страх опинитись на одинці з своїми проблемами посеред натовпу – часто є нездоланним і не дозволяє незрячому зробити перший крок з дому. На це вказують троє респондентів. Неодноразовими є випадки, коли особа з вадами зору довгий час не може перейти дорогу, бо люди, що проходять поруч не допомагають. Не можна однозначно сказати, що оточуючі є такими байдужими, просто зазвичай вони мало знають про життя людей з вадами зору, оскільки не часто можуть їх побачити на вулицях Луцька. Причетними до цього можна вважати і громадські організації, які спрямовують свою діяльність на отримання благодійної допомоги для «безпомічних» інвалідів, а не на створення реальних можливостей для самореалізації.
Вартість для вирішення суто проблем незрячих, таких як звукові світлофори, аудіо маячки, аудіо інформатори на транспорті, маркування бордюрів в контрастний колір не потребує значних капіталовкладень і силами обласного центру може бути вирішена за декілька років. Крім цього такі проблеми, як погане освітлення у вечірній час, неприбрані тротуари і дороги в зимовий період, не підрізані гілки дерев та кущів, відкриті люки, вибоїни та інше, є проблемою і для інших мешканців міста. Вирішення цих питань не потребує додаткових рекомендацій громадськості, оскільки має бути нормою будь-якого цивілізованого міста.
Серед установ, які найчастіше відвідують незрячі є: Луцька міська рада, Департамент соціальної політики, Волинська обласна державна адміністрація, лікарні та поліклініки, навчальні заклади, де навчаються та працюють особи з вадами зору, торгівельні заклади в різних частинах міста, відділення банків, релігійні установи, громадські організації, зазначались і заклади культури: Драматичний театр, стадіон «Авангард», кінотеатр «Промінь», міський палац культури.
Щодо додаткових рекомендацій, респонденти із вадами зору вказали наступне: заборона руху автотранспорту по вул. ім. Лесі Українки; облаштувати перехід до Нового ринку в районі Луцького підшипникового заводу; обладнати звуковим світлофором перехід від зупинки «Нова лінія» до інфекційної лікарні по вул. Шевченка; Встановити звукові світлофори на перехресті вул. Відродження, вул. Чернишевського та вул. Рівненська; Краще освітлення та асфальтування біля дошкільного навчального закладу №21 (вул. Марко Вовчок); Біля школи №8 встановити на проїжджій частині лежачі поліцейські. Облаштувати перехід на перехресті – вул. Відродження, пр. Соборності, вул. Єршова, вул. Гордіюк.
На думку виконавців проекту «Зробимо Луцьк доступним» питання доступності одразу вирішити не можливо. В першу чергу потрібна злагоджена позиція громадських організацій інвалідів з вадами зору які мають можливість знайти альтернативні ресурси для забезпечення безперешкодного середовища, а також затвердження стандартів доступності на національному рівні. Окрім цього члени громадських організацій, які залучені до «Комітетів доступності», а також активісти громадянського суспільства мають постійно звертати увагу представників місцевого самоврядування на не виконання їхніми підрозділами та управліннями прийнятих рішень та законів України, а також на застосування нових технологій та можливостей в сфері доступності.

Для довідки

Проект «зробимо Луцьк доступним» виконується ВОО ВМГО інвалідів з вадами зору «Генерація успішної дії» за підтримки Антикризової гуманітарної програми Міжнародного фонду «Відродження», Виконавчого комітету Луцької міської ради через ВОГО «Фонд місцевого розвитку» в межах проекту «Підтримка громадських ініціатив з подолання кризи в м. Луцьку»



середа, 14 грудня 2011 р.

Один день из жизни семьи инвалидов-колясочников


Что страшнее: стереотипы и безразличие или высокие ступени?
Каждый день мы десятки раз поднимаемся и спускаемся по лестницам, ездим на общественном и личном транспорте, ходим в театры, кино. И ни одному из этих действий не придаем особого значения. Но есть те, для кого даже поездка на лифте - отдельный эпизод, отдельное событие дня. Именно из таких эпизодов и складываются сутки людей с ограниченными возможностями.
Утро Вероники Махортовой, чемпионки мира по танцам на колясках, начинается стандартно. Ванные процедуры, макияж, завтрак. Чаще всего - чай и любимая «овсянка».
Вероника Махортова: Я стараюсь вставать заранее. Встаю за два часа до какого-либо выезда.
24-летняя Вероника в инвалидном кресле 10 лет, семь из которых - в танце. Благодаря Белорусскому фонду помощи спортсменам-инвалидам нашла не только себя, но и мужа. Тоже колясочника. Танцора-баскетболиста.
В этой комнате их многочисленные медали, кубки, дипломы
Вероника Махортова: Вот это самая значимая медаль. В 2010 году в Германии мы стали с партнером чемпионами мира.
И Вероника, и Саша дома практически не бывают. Вот и этим утром решили выйти на прогулку. Преодолеть восемь этажей вниз, конечно, можно только на лифте. В подъезде их как раз два. Однако исправны не всегда.
Вероника Махортова: Был такой случай, что Саше на работу надо было ехать, а лифт не работал.
Когда-то им приходилось ждать, пока кто-то из соседей или родных поможет спуститься и подняться по лестнице в подъезд. Теперь для Вероники и Саши это не проблема. Городские власти препятствия ликвидировали - по просьбе пары построили пандус, сообщает корреспондент телекомпании «Столичное телевидение».
Вероника Махортова: Приехал, вышел из машины, поднялся - и уже дома. Очень благодарна, что нам помогли.
И все же путь до ближайшего магазина оказывается не так-то прост.
Вероника Махортова: У Саши руки крепкие, он через яму может проехать, подняться, а я еду вдоль магазина, возле стеночки.
Поэтому этот барьер сегодня Вероника преодолевает вместе с нами.
Общественным транспортом семья Махортовых пользуется редко. Когда машина на ремонте. Ожидание автобуса на остановке для Вероники и Саши - как лотерея.
Александр Махортов: Можешь сам заехать, если бортик невысокий, автобус низкопольный. Некоторые водители стараются поближе подъехать.
Впрочем, первый подъехавший к остановке автобус оказался необорудованным для обслуживания колясочников.
Пока мы думали, преодолевать препятствие или нет, водитель автобуса уезжать не торопился. Вышел из кабины и предложил помощь.
Автобусная поездка пришлась не на час-пик. Поэтому хоть места для инвалидов здесь предусмотрено и не было, свободного пространства вполне хватило. А вот на первом же пешеходном переходе нас поджидали очередные трудности.
Вероника Махортова: Бортик очень высокий и с него можно легко упасть. Приходится иногда просить помощи и у девушек.
Зайти же в ближайший продуктовый магазин без посторонней помощи оказалось почти невозможно. Когда-то тут был удобный пандус, но на его месте построили лестницу к банкомату.
А новый пандус сделали с просто нереальным углом подъема. Опять же - справятся с ним разве что мужские руки.
Вероника Махортова: А я к нему подъеду, но дальше не смогу.
Поэтому Вероника и Саша решили этот магазин проигнорировать, пересесть в машину и отправиться в любимый гипермаркет. Из кресла на водительское сиденье - по привычной схеме.
Вероника Махортова: Если еду одна, свою коляску складываю самостоятельно.
Благодаря мужу «газ» и «тормоз» всегда под рукой.
Для Саши ручное управление - это давно не просто хобби, а бизнес.
Александр Махортов: Лучше сделаю я это ручное управление. Я ж знаю, как его сделать, как удобно.
Другое дело - припарковаться. Несмотря на то, что практически на каждой крупной стоянке для водителей-инвалидов предусмотрены специальные места, они чаще всего заняты. И не теми, для кого предназначены, сообщает корреспондент телекомпании «Столичное телевидение».
Теперь - в гипермаркет. И сразу возникает вопрос...
Вероника Махортова: Стоят корзинки. Как мне достать?
Желающие помочь нашлись быстро. Подбежала даже охрана. После чего Саша и Вероника «разделили обязанности» по отделам.
По ходу покупок семья Махортовых определилась и с блюдом на ужин.
И все же на помощь других покупателей Вероника соглашалась не так уж и часто.
Вероника Махортова: Хотел помочь, но я всегда все сама. Даже если не могу, все равно лезу.
Так и с очередью в кассу. Отстоять свой черед для Вероники - дело принципа.
Поход по магазинам завершен, настало время подумать о культурной программе. Этим вечером Саша и Вероника заглянули в обновленный Большой театр. Вместе с племянницей
Оказывается, для колясочников здесь отдельный вход.
Билеты для таких посетителей фиксируются, поэтому администраторы всегда встречают их у специального лифта. Чтобы проводить в гардероб и в холл.
Александр Махортов: Никаких препятствий нет.
Вероника Махортова: А я вообще еще в Минске такого не видела. В восторге от этого лифта. Я видела такое только за границей.
Перед спектаклем Вероника и Саша, конечно же, осмотрелись. О Большом много слышали. Но своими глазами увидели впервые. Не забыли сделать и фотографии на память. И только потом - на свои места в зрительном зале.
На балете «Сотворение мира» в Большом всегда аншлаги. Особенно в пятницу. А для семьи Махортовых этот поход в театр стал не просто завершением рабочей недели, а настоящим безбарьерным отдыхом.
Вероника Махортова: Я под впечатлением.
Источник: ctv.by

неділя, 18 вересня 2011 р.

Прогулянка Івано-Франківськом з людиною на інвалідному візку


 
Люди з обмеженими можливостями. Як їм на наших вулицях? Крім того, що вдома, напевно ж, непросто, ще треба доїхати до магазину, поліклініки, лікарні, вони теж хочуть відвідувати кінотеатри, кафе, інші заклади. От ми й вирішили перевірити – прогулятися Івано-Франківськом з людиною на інвалідному візку.

Маленька делегація
Віталій Палков – людина активна та життєрадісна, хоч уже 20 років прикутий до візка: у десятилітньому віці він потрапив у ДТП. Нині він постійно бере участь у різних змаганнях, привозить нагороди з крикету, регбі та слалому – їзди з перешкодами. Два роки тому навіть танцював у конкурсі на інвалідних візках. Віталій сміється, що Франківськ – добрий плацдарм для тренувань, бо тут суцільні перешкоди. І починаються вони вже на виході з будинку, де мешкає Віталій зі своєю нареченою Марією Гиштою. Пандуса до будинку немає. Молоді люди щодня долають з десять високих сходинок, аби піти на роботу чи зайти додому.
Косівчанка Марія Лазарович – теж на візку. І теж танцівниця. Вона щотижня приїздить до Івано-Франківська на танці та різні семінари. Крім того, мандрує по всій Україні. Сама. Автобусом.
Отже, збираємо маленьку делегацію та рушаємо на своєрідну прогулянку. Їдемо «пішки». Бо в маршрутку не вліземо. Хіба в тролейбус, тобто в ці нові – з низькою посадкою. На жаль, їх не так вже й багато.
«Часто доводиться викликати таксі, але хай би вони вже так гроші не здирали, – каже Віталій. – Завжди присилають вантажне авто, а деякі таксисти умудрялися візок зараховувати як додатковий багаж. Я ж сміюся, що це не вантаж, а мої ноги».
По дорозі розмовляємо. Досить весело та жваво. Віталій з Марійкою, незважаючи на свою біду, задоволені життям, єдине чого прагнуть – рівних умов.
«У Польщі, Німеччині такі люди легко пересуваються, – говорить Палков. – Цікаво, що зараз у нас готуються до Євро 2012. А з того всього люди приїдуть у європейську яму. Хоч би взяти наш вокзал. До речі, Івано-Франківськ чи не єдиний обласний центр, де на вокзалі відсутній туалет для інвалідів. У Львові, Тернополі, Вінниці, Дніпропетровську, Києві є, але не в нас. Пандус – окрема розмова. Той, що стоїть зараз – для відмазки. На нього важко виїхати, бо немає поручнів.
Інваліди збирали численні підписи, зверталися до влади, тому вокзал пообіцяли обладнати «правильним» пандусом під час ремонту до Євро 2012. Подивимось.
«Наприклад, у Косові я ходила до міського голови та вимагала, аби зробили косі заїзди на тротуар, – розказує про свій досвід спілкування з владою Марійка Лазарович. – Якраз дороги робили до лемківського фестивалю. І знаєте, що мені відповів мер? Сказав, що говорив про це робітникам, але чого вони того не зробили – не знає. Нормально?»



Гуляємо з перешкодами
Перешкод на вулицях вистачає. Найперше – тротуари: суцільні ями, геть розбиті та жодного заїзду. Тому чималих зусиль треба докладати і супроводжуючому. Дуже переживаєш, аби не перевернути візок. І довго так не погуляєш. Наступного дня я цілий день відчувала свої руки та спину. А їздити на візку самостійно – взагалі небезпечно.
Наприклад, біля зупинки «Трускавецька» (на Майзлях) не проїдеш – тротуару взагалі немає. Виїжджаємо просто на дорогу. Водій маршрутки пригальмував і хвилинку зачекав, поки наша делегація з’їхала з дороги. Далі перешкода – пандус на мості через залізницю. Тут вліпили все до купи: світлофор, сходи, пандус. Візок ледь-ледь вміщається. Пандус невисокий, але стрімкий, тому якби, не дай Боже, не втриматися – вилітаєш на дорогу. Але спільними зусиллями ми його таки здолали.
По дорозі Віталій з Марійкою розповідають, що щоразу запам’ятовують магазини та аптеки, де немає порогів. В інші дістатися – зась. Таких від моста до ратуші нарахували аж по одному: один продуктовий біля «Космосу» та аптека біля готелю «Надія». Решта численних аптек з високими сходами, без пандусів, без поручнів.
Заїжджаємо до кінотеатру. Така ж ситуація. Аби потрапити до середини з візком – лише через чорний хід. А от добратися до драмтеатру взагалі неможливо. Жодного пандуса. Неподалік Меморіальний сквер. На сходи кинули дві рейки – заїжджайте. Ледве вибираємось нагору.
Далі ми пройшлися до соцзабезу на вулиці Курбаса. Тут нещодавно поставили кнопку виклику, а пандус веде просто в двері, які не відкриваються. Цікаво, правда.



Нехай влада вишиває
Щодо ставлення людей, то, за словами інвалідів, на цю тему можна говорити дуже багато. Різні трапляються, такі, що проігнорують, втечуть, інші допоможуть, а є й такі, що осудять.
«Хоч би й через те, що ми хочемо бути як інші, здорові люди, – з сумом говорить Віталій. – Осуд­жують, що ми гарно одягаємось, шукаємо роботу. Нам приписали такий стереотип, що, мовляв, якщо ти інвалід, то сиди в чотирьох стінах. Людям легше нас жаліти. Коли ж ми намагаємось щось робити, боротися, тоді жалю нема. Тоді тебе ненавидять, бо ти можеш бути кращим».
Дивно було це чути. Хоча, гуляючи містом, зустрічала багато знайомих. Вони прекрасно мене бачили, але, зауважуючи, з якою я компанією, відвертали погляд. А найбільше обурила ось яка історія. Марійка та Віталік родом з одного села Галицького району, разом навчалися в університеті, разом живуть вже сім років. Вона красива, здорова, струнка дівчина, і багато людей засуджували її за те, що зустрічається з інвалідом. Коли вчилась у школі, то директор взагалі поставив ультиматум, мовляв, заради її ж добра – або кидає Віталія та закінчує школу із золотою медаллю, або ж нічого. Але дівчина нікого не послухала, добре закінчила школу. До речі, за місяць у них буде весілля.
«До нас ставляться, як до людей, яким треба допомогти суто з медичного боку, але не уявляють, що багато чого ми можемо й самі, – говорить Марія Лазарович. – Єдине, що нам потрібно – умови. А влада може запропонувати нам лише вишивання. І ставлять галочки. Але ж це смішно! У нас здорові руки, здорові голови. Ми можемо робити все. Ну, для прикладу, в ОДА чи міській раді вони чи не цілий день сидять у своїх кріслах, як і ми. Може, хай вони самі вишивають?!».



До теми
Світлана Лосюк, заступник начальника управління архітектури та містобудування:
«За законом, пандуси мають бути запроектовані у всіх будинках громадського призначення. У житлових будинках має бути принаймні доступ до ліфта.
Звичайно, Франківськ недостатньо пристосований для інвалідів. Пересування в місті дуже важке. Ще центральна частина в деякій мірі забезпечена скошеними бордюрами. А в інших районах – дуже багато роботи. Облаштувати пандус до аптек, які знаходяться в центрі міста, дуже складно, тому що не до кожної його зробиш, але з моральної точки зору будь-яка людина повинна мати вільний доступ. У новобудовах й до громадських закладів – це обов’язково. Проблема ще й у тому, що деякі пандуси не відповідають умовам – вони складні для пересування інвалідів. Щодо старих будинків, то їх складно облаштувати, тому що високі сходи. А робити псевдопандуси, то вже краще не робити нічого».
Олександра Заклинська, директор департаменту соціальної політики міськвиконкому:
«Облдержадміністрацією була затверджена програма «Безбар’єрне Прикарпаття 2008-2011». На її підставі розроблена програма «Безбар’єрний Івано-Франківськ». Ми щокварталу даємо інформацію про те, що зроблено і що треба. У програмі задіяні багато установ. За рахунок планових коштів управління освіти проводить бесіди, навчальні курси, індивідуальні консультації та різні заходи. Житлово-комунальне господарство цього року має у своєму кошторисі 150 тисяч гривень на пандуси. Відділ транспорту та зв’язку, що також задіяний у програмі, постійно поновлює розмітки і знаки по спеціальних місцях – парковках. У програму входить і безкоштовне встановлення телефонів таким людям. Щодо туалетів для інвалідів, то це питання піднімалося на нашому останньому комітеті по доступності – 5 вересня. Було дане доручення щодо облаштування туалетів для людей з обмеженими фізичними можливостями у центральній частині міста: в ратуші та стоматполіклініці на Незалежності. До кінця цього року такий туалет мав би бути й на вокзалі».