29-річний Андрій Жежера проїхав 50 км на інвалідному візку з міста Прилуки на Чернігівщині до Пирятина на Полтавщині. Каже, що скучав за дружиною Інною, 25 років. Вона поїхала допомогти батькам.
— Мені б з електроприводом каляску, я б ще далі заїхав, але не дають. Психіатр не підписує справку, бо в мене епілепсія. Їжджу на калясці ДКС-407 російського проізводства, — каже Андрій.
Розмовляємо в нього вдома в Прилуках. Темноволосий, широкоплечий чоловік сидить на дивані. Ноги невеликі, схожі на підліткові. Андрій став інвалідом першої групи після дитячого церебрального паралічу.
— Андрюша в мене друга дитина, — каже матір Ніна Вікторівна, 50 років. — Різниця між старшим сином і ним 10 років. Коли прийшов час рожать, у роддомі в Прилуках знайшли стафілокок.
Жінка поїхала народжувати в селище Ладан за 18 км від Прилук.
— Мене не кесарили, сказали рожай сама. Була тільки акушерка. Я почуствовала, шо дитина почала виходити і її зажало в тазі. Просила, молила — розріжте мене, зробіть що-небудь. Акушерка нічого не зробила. Родила хлопчика 4600 — зовні звичайна дитина, тільки очі червоні. Думала, це тому що зажало голову. Сину було вже більше півроку, коли помітила: інші дітки сидять, як по струнці, а мій сутулиться. Одна медичка подивилася: "Ой Боже мій, у нього ж ДЦП! Йому не можна було прівівок робить..."
Андрій з Інною познайомилися два роки тому. Живуть у цивільному шлюбі.
— Два роки тому в дискоклубі "Європа" ми відзначали День інваліда. У кінці свята лишилися тільки я та Інна. Вона інвалід другої групи, тоже ДЦП. Ходить сама. Поїзд на Пирятин у шесть вечора, а було ще тільки три. Коли мама прийшла мене забрать, ми й Інну пригласили до себе. Пообідали вмєстє. Зразу запала вона мені в душу.
— Вона ще й додому не добралася, Андрій став їй звонить, — згадує Ніна Вікторівна. — Ой, у них така любов, така любов. На день по сто мінут виговарюють. Хороша дівчина, путяща. І готує, і стірає. Усе по хазяйству вміє. Сначала на роботу їздила в Пирятин — робила три дні через три. Так син її на калясці на вокзал проводжав. Сніг, холод, а вони через увесь город ідуть і за руки тримаються. Він на калясці їде, а вона рядом іде. Так і на діскотєку ходили. Інна танцює, а він рядом. Як поїде Інна до батьків, він не їсть і не п'є. Худнув, як у Бухенвальді, так скучав за нею.
Наприкінці серпня Інна поїхала до батьків копати картоплю.
— Сказала, вернуся, як упораюся. Пройшов тиждень, другий, а її нема. Я звоню, питаю, коли приїде, — розповідає Андрій.— Каже, у вівторок. А я вже так скучив, шо не можу. Кажу: я до тебе приїду. Вона думала, шучу. Поїздом не поїхав, бо хто буде зі мною в калясці тягатися? Підніми у вагон, тоді висади. Рішив їхати трасою на калясці. Дорогу трохи знав, бо свататися їздили. Купив булочку, води і поїхав. На виїзді з Прилук знайомі бачили мене, блимали фарами. Стрічав гаїшніков, дальнобойщиков. На Калиновому мосту діда стрів, сидів на лавочці. Від окружної Київ–Харків до Пирятина осталось 7 кілометрів. Питає:"Сынок, откуда едешь?". Кажу, із Прилук. Він так дивно на мене глянув. До Пирятина доїхав за 8 годин. Руки у мене привичні, мозолів не натер.
Інні вже зателефонувала Ніна Вікторівна. Тож Андрія чекали.
— Інна кинулася мені на шию, обняла. Каже: "Ради мене, як ти зміг?". І покотилися сльози. Її молодша сестра Юля сказала: "Якби мене хтось так любив...". Після тої поїздки в Пирятин прийшлося міняти шини в калясці. Старі згоріли, колодки стерлися.
Запитую Андрія, чи збирається розписатися.
— Хіба штамп у паспорті разом держить? Прийде время, розпишемося. Про дітей була мова. Інна побоюється рожать. Поки шо мєчтаємо. Знаю случаї, коли в таких пар, як ми, рождалися здорові діти.
Немає коментарів:
Дописати коментар