About Signmark

Инвалиды детства

В девяностые годы в России начали отмечать день инвалида, знакомая девочка, инвалид детства, обиженно сказала: «Значит, теперь станут говорить: поздравляю тебя, что ты инвалид». Неприятно жить с таким ярлыком, у меня до сорока лет язык не поворачивался произнести слово «инвалид» по отношению к себе, но что делать? – и на это воля Божья.

Михаил Жванецкий: Наши инвалиды тренируются... жизнью

Наши инвалиды - лучшие в мире, мы неоднократно в этом убеждались. Если «нормальные» спортсмены вдруг облажаются, можем быть спокойными - паралимпийцы не подкачают! Где-то должно было проявиться наше превосходство, и оно абсолютно логично. Как же нашим инвалидам не быть «впереди планеты всей», когда они тренируются с самого детства... всей нашей жизнью?

К «отечественным инвалидам» не приспособлены ни лестницы, ни власти, ни чиновники в России - и им приходится «качать мускулы», пытаясь выжить. Они считаются людьми с ограниченными возможностями, я уточнил бы - с ограниченными материальными возможностями. Так что их победы в спорте - единственный шанс встать вровень со здоровыми людьми.

У нас кто-нибудь видел слепого с собакой? Я был в Америке (я и сейчас в ней бываю), так там собака-поводырь пользуется таким же уважением, как и её «ведомый». Вы только представьте, я видел пса-поводыря в специальной жилетке, на которой было написано: «Не гладьте меня, я на работе!» Очаровательная рожа, умнейший пёс! Он перевёл «подопечного» через улицу, перед ними все уважительно расступались. Ну вот почему у нас такого нет? Воспитать собаку можно же! Почему у нас никому это в голову не приходит, почему инвалиды - сами по себе, как будто они инопланетяне и живут на отдельной планете?

Ведь когда смотришь паралимпийские соревнования, то понимаешь: тебя отделяет от инвалидов одна секунда. Бац - ты там. Как это было на войне - одно-единственное мгновение меняет всё. Как это было в метро во время теракта. Как это может быть на дороге. Они помощи не просят обычно, но если ты видишь, что инвалид не может съехать или въехать куда-то, подай ему руку. Ведь то, что он подаст тебе руку, - это уже честь для тебя. Потому что всё, что он делает, - это выше человеческих возможностей.

http://www.dislife.ru/flow/theme/10891/

Cільські інваліди сушать овочі і фрукти

Мирослава Соколова

для Бі-Бі-Сі, Вінниця

Грант посольства Канади допомагає неповносправним Вінничини та їхнім батькам долати поширений в Україні стереотип щодо безпорадності та безініціативності інвалідів.

Реалізувати продукти своєї праці неповносправні не можуть через бюрократичні перепони

На власній кухні Світлана Іваненко робить яблучні чіпси. Поруч із нею її 18-річна донька Ксюша. Дівчина не розмовляє. Її тіло розбите паралічем.

"Вона постійно біля мене, що би я не робила, дивиться, як це мама яблука чистить, крише та сушить. Доня стала більш відповідальна. Ми ж повинні працювати, тому вона не вимагає до себе багато уваги, стійко сидить", - розповідає пані Іваненко.

"Пропагандую, розповідаю, якщо мене запрошують на семінари. Скрізь намагаюся поділитись. Це -шанс."

Світлана Іваненко, мати дитини-інваліда

Ідея сушити фрукти та овочі спала їй на думку в Карпатах, коли вона побачила, скільки у сезон там пропадає ягід і грибів.

Світлана Іваненко назвала свою ідею "Кенгуру" і вирішила поділитися нею з такими ж, як вона.

Ініціативні мами вінницьких дітей-інвалідів отримали грант канадського посольства і купили сім сушарок. Роздали їх інвалідам у найвіддаленіших селах Вінничини.

Подолання стереотипів

Активістки написали посібник, уякому для дитини у малюнках показано процес підготовки і сушіння фруктів.

Для їхніх матерів - рецепти і бізнес-план.

"Ми бачили досвід за кордоном, що такі люди працюють і досить успішно працюють, а наші роботодавці просто не готові, щоб створити такі робочі місця. Ще багато проблем треба вирішити, щоб сформувати позитивну громадську думку про людей з інвалідністю", - розповідає Наталя Головко з Вінницького обласного Центру реабілітації інвалідів "Обрій".

"Ми бачили досвід за кордоном, що такі люди працюють і досить успішно працюють. А наші роботодавці просто не готові, щоб створювати для нас робочі місця"

Наталя Головко, представниця Вінницького обласного Центру реабілітації інвалідів "Обрій"

Заробити грошей на засушених продуктах поки не вдається. Вінницькі інваліди не мають права їх продавати. Окрім того, на кожен вид товару потрібно отримати сертифікат вартістю до 5 тисяч гривень.

Вони, втім, об'єднуються і за підтримки центрів зайнятості намагаються шукати людей, які могли б допомогти їм у реалізації результатів своєї праці.

Зараз їм важливо подолати стереотипи. Це, на переконання неповносправних людей на Вінничині, більша проблема для них та їхніх опікунів, аніж сама інвалідність.

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2010/11/101115_rural_disabled_hb.shtml

Андрій Жежера проїхав 50 кілометрів на інвалідному візку

Джерело: Газета по-українськи

 Андрій Жежера з міста Прилуки

29-річний Андрій Жежера проїхав 50 км на інвалідному візку з міста Прилуки на Чернігівщині до Пирятина на Полтавщині. Каже, що скучав за дружиною Інною, 25 років. Вона поїхала допомогти батькам.
— Мені б з електроприводом каляску, я б ще далі заїхав, але не дають. Психіатр не підписує справку, бо в мене епілепсія. Їжджу на калясці ДКС-407 російського проізводства, — каже Андрій.
Розмовляємо в нього вдома в Прилуках. Темноволосий, широкоплечий чоловік сидить на дивані. Ноги невеликі, схожі на підліткові. Андрій став інвалідом першої групи після дитячого церебрального паралічу.
— Андрюша в мене друга дитина, — каже матір Ніна Вікторівна, 50 років. — Різниця між старшим сином і ним 10 років. Коли прийшов час рожать, у роддомі в Прилуках знайшли стафілокок.
Жінка поїхала народжувати в селище Ладан за 18 км від Прилук.
— Мене не кесарили, сказали рожай сама. Була тільки акушерка. Я почуствовала, шо дитина почала виходити і її зажало в тазі. Просила, молила — розріжте мене, зробіть що-небудь. Акушерка нічого не зробила. Родила хлопчика 4600 — зовні звичайна дитина, тільки очі червоні. Думала, це тому що зажало голову. Сину було вже більше півроку, коли помітила: інші дітки сидять, як по струнці, а мій сутулиться. Одна медичка подивилася: "Ой Боже мій, у нього ж ДЦП! Йому не можна було прівівок робить..."
Андрій з Інною познайомилися два роки тому. Живуть у цивільному шлюбі.
— Два роки тому в дискоклубі "Європа" ми відзначали День інваліда. У кінці свята лишилися тільки я та Інна. Вона інвалід другої групи, тоже ДЦП. Ходить сама. Поїзд на Пирятин у шесть вечора, а було ще тільки три. Коли мама прийшла мене забрать, ми й Інну пригласили до себе. Пообідали вмєстє. Зразу запала вона мені в душу.
— Вона ще й додому не добралася, Андрій став їй звонить, — згадує Ніна Вікторівна. — Ой, у них така любов, така любов. На день по сто мінут виговарюють. Хороша дівчина, путяща. І готує, і стірає. Усе по хазяйству вміє. Сначала на роботу їздила в Пирятин — робила три дні через три. Так син її на калясці на вокзал проводжав. Сніг, холод, а вони через увесь город ідуть і за руки тримаються. Він на калясці їде, а вона рядом іде. Так і на діскотєку ходили. Інна танцює, а він рядом. Як поїде Інна до батьків, він не їсть і не п'є. Худнув, як у Бухенвальді, так скучав за нею.
Наприкінці серпня Інна поїхала до батьків копати картоплю.
— Сказала, вернуся, як упораюся. Пройшов тиждень, другий, а її нема. Я звоню, питаю, коли приїде, — розповідає Андрій.— Каже, у вівторок. А я вже так скучив, шо не можу. Кажу: я до тебе приїду. Вона думала, шучу. Поїздом не поїхав, бо хто буде зі мною в калясці тягатися? Підніми у вагон, тоді висади. Рішив їхати трасою на калясці. Дорогу трохи знав, бо свататися їздили. Купив булочку, води і поїхав. На виїзді з Прилук знайомі бачили мене, блимали фарами. Стрічав гаїшніков, дальнобойщиков. На Калиновому мосту діда стрів, сидів на лавочці. Від окружної Київ–Харків до Пирятина осталось 7 кілометрів. Питає:"Сынок, откуда едешь?". Кажу, із Прилук. Він так дивно на мене глянув. До Пирятина доїхав за 8 годин. Руки у мене привичні, мозолів не натер.
Інні вже зателефонувала Ніна Вікторівна. Тож Андрія чекали.
— Інна кинулася мені на шию, обняла. Каже: "Ради мене, як ти зміг?". І покотилися сльози. Її молодша сестра Юля сказала: "Якби мене хтось так любив...". Після тої поїздки в Пирятин прийшлося міняти шини в калясці. Старі згоріли, колодки стерлися.
Запитую Андрія, чи збирається розписатися.
— Хіба штамп у паспорті разом держить? Прийде время, розпишемося. Про дітей була мова. Інна побоюється рожать. Поки шо мєчтаємо. Знаю случаї, коли в таких пар, як ми, рождалися здорові діти.