Шукати в цьому блозі
вівторок, 11 грудня 2012 р.
«Букер-Открытая Россия 2003» Рубену Гальего
Cюжет о вручении диплома «Букер-Открытая Россия 2003» Рубену Гальего
"Намедни", НТВ, 2004 год.
четвер, 6 грудня 2012 р.
Рівненський винахідник-інвалід залишився сам-на-сам з проблемами
Автор: Юрій ДЮГ Джерело: ОГО
Про проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями чиновники мають пам'ятати не тільки в День захисту інвалідів. У цьому переконаний 59-річний рівненський винахідник, інвалід Борис Маркарьян.
Син героя Великої Вітчизняної, знаменитого радянського винахідника Наполеона Маркарьяна продовжує добиватися правди в державних установах навіть після втрати обох ніг.
У повоєнні часи рівнянин за походженням Наполеон Маркарьян переїхав до російської Казані, де зосередився на роботі у місцевому науково-дослідному інституті хімічних продуктів. Разом з колегами він запатентував чимало винаходів, зокрема під ствольні гранатомети, вогнегасники. На батька рівнявся і син Борис - закінчив місцевий інститут та разом з батьком працював над інженерними новинкам для оборонного комплексу. Пізніше у 1979 році Борис Наполеонович вирішив повернутись на історичну батьківщину до Рівного.
Майже два десятки років працював інженером на місцевому "Газотроні". У Рівному одружився, разом з дружиною виховали трьох дітей, дочекалися онуків.
Однак хвороба прийшла неочікувано. У 2005 році у чоловіка діагностували цукровий діабет, тоді ж у нього стався перший інфаркт міокарда. Діабет прогресував - і в 2007 році лікарі були змушені ампутувати Борису Наполеоновичу ліву ногу. А в 2009 році він потрапив у лікарню з другим інфарктом.
Незважаючи на хворобу, чоловік продовжував вести активний спосіб життя, відстоював перед місцевою владою свої права та права мешканців свого будинку.
- Чиновники та комунальники звикли працювати не напружуючись, а мешканцям міста іноді не вистачає настирності добиватись від них вирішення проблем, - розповів Борис Наполеонович. – Тому й змушений "воювати" з ними, писати листи у різні інстанції. І це не раз давало результат. Тим паче, що про інвалідів держава піклується не так як мала би. Особливо важко діабетикам, адже ліки та смужки для визначення рівню цукру в крові потрібні постійно. Та й коштують вони недешево.
Менше місяця тому через хворобу лікарі були змушені ампутувати Маркарьяну і другу ногу.
- У міській лікарні медики не поспішали оперувати – боялись, що не переживу операції, - бідкався чоловік. – Натомість у військовому госпіталі хірург наважився оперувати одразу. Все пройшло успішно і невдовзі мене виписали. Так на лікарняному ліжку я й зустрів День діабетика та День захисту інвалідів.
Навіть у такій ситуації Борис Наполеонович не втрачає "бойового духу". Переконаний, що сподіватися можна тільки на себе. Адже держава має дбати про проблеми інвалідів кожного дня, а не лише у Міжнародний день інвалідів.
Про проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями чиновники мають пам'ятати не тільки в День захисту інвалідів. У цьому переконаний 59-річний рівненський винахідник, інвалід Борис Маркарьян.
Син героя Великої Вітчизняної, знаменитого радянського винахідника Наполеона Маркарьяна продовжує добиватися правди в державних установах навіть після втрати обох ніг.
У повоєнні часи рівнянин за походженням Наполеон Маркарьян переїхав до російської Казані, де зосередився на роботі у місцевому науково-дослідному інституті хімічних продуктів. Разом з колегами він запатентував чимало винаходів, зокрема під ствольні гранатомети, вогнегасники. На батька рівнявся і син Борис - закінчив місцевий інститут та разом з батьком працював над інженерними новинкам для оборонного комплексу. Пізніше у 1979 році Борис Наполеонович вирішив повернутись на історичну батьківщину до Рівного.
Майже два десятки років працював інженером на місцевому "Газотроні". У Рівному одружився, разом з дружиною виховали трьох дітей, дочекалися онуків.
Однак хвороба прийшла неочікувано. У 2005 році у чоловіка діагностували цукровий діабет, тоді ж у нього стався перший інфаркт міокарда. Діабет прогресував - і в 2007 році лікарі були змушені ампутувати Борису Наполеоновичу ліву ногу. А в 2009 році він потрапив у лікарню з другим інфарктом.
Незважаючи на хворобу, чоловік продовжував вести активний спосіб життя, відстоював перед місцевою владою свої права та права мешканців свого будинку.
- Чиновники та комунальники звикли працювати не напружуючись, а мешканцям міста іноді не вистачає настирності добиватись від них вирішення проблем, - розповів Борис Наполеонович. – Тому й змушений "воювати" з ними, писати листи у різні інстанції. І це не раз давало результат. Тим паче, що про інвалідів держава піклується не так як мала би. Особливо важко діабетикам, адже ліки та смужки для визначення рівню цукру в крові потрібні постійно. Та й коштують вони недешево.
Менше місяця тому через хворобу лікарі були змушені ампутувати Маркарьяну і другу ногу.
- У міській лікарні медики не поспішали оперувати – боялись, що не переживу операції, - бідкався чоловік. – Натомість у військовому госпіталі хірург наважився оперувати одразу. Все пройшло успішно і невдовзі мене виписали. Так на лікарняному ліжку я й зустрів День діабетика та День захисту інвалідів.
Навіть у такій ситуації Борис Наполеонович не втрачає "бойового духу". Переконаний, що сподіватися можна тільки на себе. Адже держава має дбати про проблеми інвалідів кожного дня, а не лише у Міжнародний день інвалідів.
вівторок, 4 грудня 2012 р.
понеділок, 3 грудня 2012 р.
Повод поговорить
Декабрь 3, 2012
Автор: Алена Быкова Джерело: Неинвалид.RU
«Не праздник, а просто повод вспомнить о том, что мы есть». Кажется, самая распространенная реакция на поздравление с Международным днем инвалидов от самих, как бы это сказать, виновников торжества.
Наверное, действительно вернее всего будет воспринимать третье декабря как точку отсчета. Пусть это будет повод подводить итоги, анализировать, стали ли мы добрее, а мир вокруг нас – доступнее. Обсуждать реформы, вспоминать победы и говорить, говорить, говорить друг с другом.
Так вот, мы в этот непраздничный день предложили сказать несколько слов тем, кто так или иначе имеет дело с тематикой инвалидности. И просто прекрасным, современным, неравнодушным людям. В комментариях принимаются опровержения, благодарности, споры, реплики – все, что угодно. Потому что в этот день важно просто говорить об этом.
неділя, 2 грудня 2012 р.
Іспанія: із собаками-провідниками - проти скорочень
http://ua.euronews.com/ Тисячі іспанців з обмеженими можливостями вийшли на протест проти скорочення бюджетних видатків на їхні потреби.
З усієї країни до Мадрида з'їхалися люди з вадами зору, німі та на візках. Серед них - і член паралімпійської збірної Іспанії Роджер Пуїжбо:
"Ми тут, щоб відстояти своє право на допомогу. Люди так важко його здобували, а тепер уряд хочуть його відібрати", - сказав паралімпієць.
Протестувальники кажуть, що заплановане урядом зменшення фінансування прирече багатьох з них на ізоляцію від решти суспільства.
"Іспанців з обмеженими можливостями - 4 мільйони. Ми готові змиритися з необхідністю скорочень, але ж не до такої міри", - каже незряча протестувальниця.
Іспанський уряд вдається до тотальних заощаджень задля виходу з боргової кризи. Протести проти скорочень регулярно влаштовують іспанські профспілки та студенти.
Несчастливая Ира
Декабрь 2, 2012
Автор: Журнал «Шум» Джерело: Неинвалид.RU
В издательстве CORPUS вышла книга-исповедь известного экономиста и журналиста Ирины Ясиной. Обнаружив в 35 лет неизлечимую болезнь нервной системы, дочь прославленного экономиста Евгения Ясина сначала задумалась о суициде, затем нашла силы жить другой жизнью. История Ирины Ясиной стала известна задолго до выхода книги. Повесть «История болезни» вышла в «толстом» журнале «Знамя» и даже получила премию издания, вошла в финал другой премии, более престижной, но награда странным образом досталась другому литератору.
Читавшие сочинение Ясиной отмечали мужество автора, художественный дебют хвалили Людмила Улицкая и Борис Акунин, и было бы нелепо не прочесть книгу Ясиной, которая, по многочисленным отзывам, победила неизлечимую болезнь, в том смысле, что стала морально выше своего недуга.
Судьба Ирины Ясиной трагична. В тридцать пять лет она узнала, что больна неизлечимой болезнью. Рассеянный склероз - заболевание нервной системы, которое затрагивает преимущественно головной и спинной мозг. Ирина о своей болезни написала так: «Рассеянный склероз – это такая поганая штука, при которой решительно невозможно движение вспять, что бы ты не предпринимал… Онемели пальцы – все, теперь так и будет. Не хочет идти красиво и пружинисто левая нога – все, теперь не заставишь. Потом правая. Потом просто передвигаться. Как-нибудь. Каждое обострение ведет к более быстрой утрате функций. Где тебя прихватит на сей раз, никто не знает. Ноги, руки, глаза, способность держать равновесие. Восстановление невозможно». Через пару лет после диагноза Ясина навсегда пересела в инвалидное кресло, ноги ее больше не держали.
Сопротивляясь болезни, веря, что неизлечимую болячку можно вылечить, Ясина обращается к всевозможным врачам (миллиардер Леонид Невзлин оплачивает ей лечение в немецкой клинике), гадалкам и магам, даже поселяется на время в Китае. Весьма странно, как Ирина, кандидат наук, бывшая сотрудница Центрального банка, женщина не глупая, короче, попадает на приманку шарлатанов, отчетливо соображая, что ее обманывают в очередной раз. Конечно, трудно судить со стороны, как бы поступил каждый из нас, оказавшись в ситуации Ясиной, только вот незадача: дурные поступки Ирина повторяет с пугающей регулярностью.
Дозированно, но достаточно, чтобы быть в курсе, Ясина описывает измены первого мужа, где-то в конце книги рассуждая о роли женщины в семье. «Я виновата больше. Потому что я – женщина. И если я хотела семью, я должна уступать», - пишет Ирина, только о втором муже, которого в книге называется «мой неулыбчивый спутник». Он умер в 2010 году, не дожив до пятидесяти лет. Ясина с ним тоже не сошлась. Пока мужчина был в командировке в Риме, Ирина собрала вещи «молчаливого спутника» и перевезла в квартиру его матери, стыдливо сообщив по sms, что все кончено.
«По мне, брак-развод не значит ничего, только шенгенскую визу получать замужней легче», - пишет лукаво Ясина. Если бы подобные взгляды Ясиной на личную жизнь были всегда, вряд ли она, преодолевая неизлечимую болезнь, несколько месяцев терпела разгульную жизнь супруга. Узнав о страшном диагнозе, первый муж Ясиной предпочел «немножко пожить один», пообещав до конца помогать Ирине материально. Открыто завел любовницу, а в один прекрасный день сообщил, дескать, от другой женщины у него родился сын. «Ближе к зиме он мне сообщил, что у него родился сын. Но он станет жить дома, а ту семью навещать. Выбор оказался за мной. Смогу я терпеть предложенную схему?.. Я приняла решение. Я сама. После этого много раз слышала от него «но ты же сама меня выгнала!». А что мне оставалось?»
Болезнь в книге во много исключительно фон вполне заурядной биографии. Ирина Ясина, отключившись от повествования о мужьях и любимом отце, бывшем министре Евгении Ясине, продолжает рассказ о работе в фонде «Открытая Россия», который финансировал Михаил Ходорковский. После ареста миллиардера Ясина ездила по странам Европы и «просвещала» иностранцев о деле экс-главы «ЮКОСа». «Он думал, что его враги не тронут ЮКОС – витрину российского капитализма. Он сам сказал мне как-то в разговоре в начале осени (2003 год – «Шум»): «Они не враги собственной стране». Наивный», - иронизирует Ясина.
«Открытая Россия» занималась исключительно гуманитарными проектами, но через два года после ареста Ходорковского по подозрению в отмывании денег все счета «Открытки», как организацию ласково называет Ясина, были заблокированы, проекты пришлось свернуть. «Позвонил Егор Тимурович Гайдар. Он с утвердительной интонацией спросил, не хочу ли я быстро переложить трудовую книжку из «Открытки» к нему в институт. «Ирочка, ну вы понимаете, если что, пусть они имеют дело со мной. «Крышу» предложил, говоря «их» языком». «Человек Ходорковского» надолго станет клеймом Ясиной. В 2007 году ей предложили (вместо «забракованного» Кремлем Владимира Рыжкова) войти в первую тройку партии «Союз правых сил» на выборах в Государственную Думу. «От момента моего согласия до звонка Чубайса прошло несколько дней. Формулировок не помню, но смысл был в том, что моя личность таинственных вершителей политических судеб не устроила. «Она – человек Ходорковского. Сунется – посадим», - прозвучало откуда-то сверху».
Впрочем, после закрытия «Открытой России» Ирина Ясина продолжила проект для региональных журналистов и студентов. Встречи с известными и, главное, не боящимися говорить правду людьми вовлекали молодежь в споры, заставляли думать. «Я думаю» - один из проектов Ясиной. Кроме этого, оказавшись прикованной к инвалидному креслу, Ясина вместе с друзьями добилась, чтобы чиновники в одной из школ оборудовали ступеньки, чтобы по ним мог без лишней помощи передвигаться школьники с ограниченными возможностями. Дабы привлечь к проблеме внимание, Ирина не постеснялась (в 2009 году дело было) попросить об эфире в передаче «Время» Владислава Суркова. «Для того, чтобы Кирилла показали в программе «Время», я ходила на прием в Кремль. К своему старому знакомцу по девяностым годам Владиславу Суркову». «Второго сентября в школе появился ступенькоход», - гордо написала Ясина.
Ирина Ясина, видимо, хорошо разбирается в журналистике, но напрочь лишена литературного дара. Повесть, тронувшая ее друзей, а упомянутые ранее Улицкая и Акунин входят в близкий круг автора «Истории болезни», не заставляет переживать, в книге отсутствует боль, точно Ясина пишет очередной сухой репортаж о малоинтересном банкире, чей банк обязательно прогорит. Читатель, как бы он ни старался представить себя страдания Ясиной, влезть на время чтения повести в ее тело, останется с фигой в кармане. Все самые интересные моменты в книге связаны с новейшей историей: арестом Ходорковского, визитами в Кремль, встречами с главой государства. Пожалуй, еще есть личная жизнь Ясиной, которая Ирине так и не далась; пустоту заполнила общественная деятельность.
Верю на все сто процентов, Ирина Ясина - совершенно не глупая и отважная женщина, в моральной битве с болезнью победила. Остается порадоваться за сильную женщину, а «История болезни» все равно забудется и не будет примером для других больных. Главная героиня - назову сей труд точно – записок «в попытке быть счастливой» (это подзаголовок книги) в счастье потерпела полное фиаско. Ясина может со мной не согласиться, быть может, в книге другая Ясина, выдуманная, но это ничего не меняет.
Ирина Ясина. История болезни. В попытках быть счастливой. М.: Corpus, АСТ, 2012 год.
Источник:
Підписатися на:
Дописи (Atom)
